Рецензія на роман Андрія Кокотюхи «Червоний»

Роман відомого українського автора Андрія Кокотюхи «Червоний» – колосальний стрибок всієї вітчизняної літератури. Нарешті з’явився справді гідний твір, сповнений не лише героїчного епосу, а й гострих суперечностей, неоднозначних позицій персонажів. Часи боротьби українців за власну державу в умовах постійної зміни режимів  були, м’яко кажучи, непростими. Зараз, коли минули десятиліття, ми не маємо права казати що ж було стовідсотково правильним, а що – ні. Це і висвітлює Андрій Кокотюха в «Червоному». Він не ділить світ на чорне і біле, а навпаки – показує нам багатогранність людських почуттів, вчинки, які не можна пояснити, події, які не можна оцінювати з однієї точки зору.

Головний герой роману, Данило, за іронією долі, має прізвище Червоний. Він є ватажком летючого загону УПА, борцем за волю України. Це людина неабиякої сили волі з непохитними принципами і святим переконанням у власну правоту, правоту своїх предків. Його не здатні зламати жодні труднощі і навіть коли помирає  кохана та ще ненароджене дитя, він продовжує боротьбу. У романі йдеться не про війну між класами, між націями, не про війну на смерть, а про війну за життя. Навіть міліціонер  радянської влади Середа, українець за походженням,  розуміє, що радянська система не ідеальна, він стає свідком жорстокої брехні й пропаганди НКВД, він починає захоплюватись  Червоним.

Читаючи книгу, мусимо самі думати над історією, аналізувати усе, що відбувається в романі.  Противники Червоного працювали над ліквідацією його загонів та його особисто, але навіть вони  захоплюються ватажком повстанців. Може, це нескореність, упевненість у своїй правоті, віра у єдину суверенну державу, а може – це здатність протистояти режиму.  Червоний – лідер, який уміє достукатися до кожного. Утекти з в’язниці, вивівши усіх волелюбних – хіба ж не подвиг?

Не буду розкривати всі секрети. Книга неймовірна. Постійна динаміка й максимальна напруженість сюжету, німе питання: що буде далі, хто й у чому винен – читач мусить відчути це сам. Можу додати лише те, що книга – справжня ода волі, невмирущості, непохитності, вірі. Не варто забувати, насамперед, про те, що ми люди, а люди мають жити чесно, мають мати власну державу. І ще спадає мені на думку одна дуже відома цитата: не суди нікого, поки не пройдеш його шляхом, взувши його черевики. Це дійсно правда. Не діліть світ на дві  протилежні реальності, бо завжди є «щось», що не підпорядковане жодним законам розуміння.

Мітки: