Українська мова як важлива ознака національної ідентичності

Часто можемо почути вислів: щоб знищити народ, достатньо забрати в нього мову. Чому так кажуть? Мова є особливим джерелом національної свідомості, віри, невмирущості, нескореності, непереможності, готовності боротися за власні права й свободи. Вона є скарбницею багатовікової мудрості, пам’яті, волелюбного українського духу, а тому ховає в собі величезну силу сотень поколінь.

 

Мова робить людину людиною, а народ – нацією. Вона є доказом унікальності й неповторності, давньої історії. Ми навіть до кінця не усвідомлюємо, наскільки велику роль відіграє мова в суспільстві. Ми народжуємося й чуємо мамину колискову, батькову казку, розповіді бабусь та дідусів про давно минулі часи. Завдяки мові ми здатні порозумітися з іншими людьми, осягнути якусь інформацію, познайомитися зі світом навколо нас.

Україна завжди була ласим шматком землі для чужоземців. Скільки печенізьких, варязьких, монголо-татарських орд хотіли захопити ці неосяжні степи, повні багатств і дарів природи! Не оминула нас колонізаторська політика Австро-Угорської й Російської імперій. Але на шляху до перемоги ці держави кожного разу зустрічалися з мужньою нацією, котра готова була боротися навіть ціною життя. Нікому із загарбників не потрібен такий волелюбний народ. Нас неодноразово хотіли знищити. Політика асиміляції в першу чергу включала докорінне вилучення української мови.

Нищівного удару завдали Валуєвський циркуляр, Емський указ, «кресовий закон». Чужинці розуміли, якщо викорінити мову, то зникне пам’ять, свідомість, звичаї народу, забудуться давні традиції, а історія стане схожою на неймовірну легенду. Врешті-решт, зникне й таке поняття як українська нація. Нас нарікали малоросами, доводячи, що розмовляємо ми «малоросійським нарєчієм», а Польща стверджувала, що це виключно їхній особливий діалект.

Насправді ж, українська мова бере свій початок з давніх часів існування слов’янських племен, які згодом утворили величну Київську Русь. На наших землях державність з’явилася набагато швидше, ніж на сусідніх територіях, мало того, Москву заснував руський князь Юрій Долгорукий, принісши туди старі традиції, культуру й, відповідно, мову. То як же нам пізніше ( і навіть сьогодні) насмілювалися стверджувати, що ми розмовляємо якимось «нарєчієм»? Як міг Радянський Союз зробити нас безликою масою, яка давно забула про своє коріння?

У надбанні українців є чимало пам’яток писемності: «Повість минулих літ», «Ізборник Святослава», Остромирове Євангеліє, «Апостол», велика кількість мовних граматик. Недоліком їхнім є те, що всі вони написані літературною українською мовою, якою народ здебільшого не користувався. Це призводило до затримки процесів консолідації і єдності нації на українських етнічних територіях. Тим не менш, наприкінці ХVІІІ століття український письменник Іван Котляревський зробив феноменальний внесок у розвиток нашої ідентичності. Він почав писати твори розмовною українською мовою. Це сприяло зближенню всіх народних мас України.

Наша мова пройшла багато етапів свого формування. За утвердження її унікальності й право на існування боролися й помирали незчисленні плеяди найвизначніших українських діячів. Сьогодні ми можемо гордитися доробком наших пращурів, адже нашу мову визнали в усьому світі. Натомість, ми робимо навпаки. У час, коли мова не переслідується, ми з якихось незрозумілих причин зрікаємося її, переходячи на російську, або засмічуємо її брудною лайкою неукраїнського походження, суржиком.

Зараз нам потрібно зрозуміти хто ми і якого народу діти. Стільки людей померли за те, щоб довести світові нашу національну ідентичність, а ми власноруч нищимо її головну ознаку – мову. Пам’ятаймо, що ми є нащадками давніх слов’ян, волелюбних козаків і зобов’язані зберегти їхню спадщину. Мова – наш спільний національний скарб, те, що нас єднає і робить людьми; формує один великий народ. Саме тому вона є важливою, я б навіть сказала, головною ознакою національної ідентичності українців.

Ми маємо свою державу, відвойовану кров’ю. Нарешті ми утвердилися як народ, як справжня єдина українська нація. Попри заборони, процеси мадяризації, полонізації, русифікації, румунізації українська мова все ж залишилася нашою, пройшла всі випробування й сьогодні є для нас ознакою нашої ідентичності й неповторності.

 

Пам’ятаймо про довгий шлях становлення української держави і про те, що зберегло нас у таких важких умовах. Розвиваймо мову, спілкуймося нею, плекаймо її. Лише так ми залишатимемось нацією. Давайте збережемо свою ідентичність для прийдешніх поколінь, бо ж народ без мови – не народ.
Мітки: , , ,