Виживати, але продовжувати жити

Станіслава Андріївна Малюваньська – пенсіонерка, 76 років. Одна із тих беззахисних людей, яким доводиться жити виключно на пенсію.

Дитинство

Дитячі роки Стасі (так її називали знайомі) пройшли далеко не в казці. Уже з ранніх років вона знала, що таке важка праця. Стасі доводилося працювати разом з батьками на нормах (так називали обробку бурякових полів), пасти худобу та глядіти молодших членів родини.
Окрім того, героїня добре відчула, що таке бідність і як з цим жити.

« На вулиці холодно, а молодь ходить практично роздягнена: живіт та спина зверху, тонкі кросівки. Я цього не розумію. Ми раніше просто не мали матеріальної можливості забезпечити себе теплим одягом. Куталися у хустки, пошарпані дублянки аби тільки не змерзнути. У нас була одна пара взуття на дітей і ми його носили по черзі. Пропускали школу, але що поробиш?» – розповідає пані Станіслава.

Доросле життя та перші випробування

Молодою Станіслава вийшла заміж. Жила у селі Вітовці (сьогодні воно безлюдне). Першою у неї народилася донечка, яка прожила лише кілька днів. Для Станіслави це був перший життєвий удар від якого вона ніяк не могла оговтатися.
Далі жінка народила прекрасних синів: Анатолія, Леоніда, Віктора і Валерія. Здавалося, що життя поступово налагоджується: діти ростуть, чоловік поряд, дах над головою, однак…

Невдовзі чоловік почав хворіти. Лікарі лише розводили руками – хвороба не виліковна. Не стало…
Тягар щемів у душі, але потрібно було зібратися та дбати про дітей. Станіслава Андріївна забрала своїх синів до міста, купила будиночок та влаштувалася на роботу. Працювала вона на колгоспі бригадиром, потім – у магазині.

«На роботі була з ранку до вечора. Хоч і втомлювалася, ледве волочила ноги додому, але була біля сім’ї» – розповідає героїня.

У цей непростий час у її житті з’явився чоловік – Анатолій. Він став її підтримкою та опорою. Допомагав по господарству, працював, тягнув додому усе, що міг.  І ніби усе добре, та не все. Сини полюбляли випивати. Ніби у гурті, ніби жартома. Однак потім це почало переростати в алкоголізм. Вони сильно витріпали нерви жінці. Але це було ніщо, у порівнянні з тим, що її чекало в майбутньому.

Анатолій, чоловік пані Станіслави, захворів на рак шлунку. Довго він відмовлявся йти до лікарів на перевірку. Але коли добряче притиснуло – було вже зовсім пізно. Другий чоловік помер…Проте смерть швидко потягнула за собою і трьох її синів. Толік – помер від зупинки серця. У Віктора – тромб обірвався. Льоня – згорів від сильного удару електричним струмом. Залишився лише один син – Валерій. Але той поламав спину, запив і тепер, окрім неї, нікому не потрібен.

Наш час (старість)

Зараз Станіслава Андріївна живе із сином на одну пенсію. Це саме той випадок, коли людина виживає у цьому світі.

«Я вже так чекаю десятого числа. Тягнула ту пенсію як могла, а зараз хліба немає за що купити. А ще ліки. На півтори тисячі не розженешся. Економимо на чому тільки можна. Що таке купувати одяг чи хустину я вже й забула.» – розповідає пенсіонерка.

Окрім цього пані Станіслава хворіє на цукровий діабет. На ноги вже й ставати важко. Порубала усю худобу, тому що не має сил до неї ходити.

Болем пронизаний її життєвий шлях. Однак, попри це, вона не перестає жити. Пані Станіслава отримує мізерну пенсію, копійки. І таких людей у нашій країні чимало. Прикро усвідомлювати, що люди, які важко працювали все життя на благо держави, пережили Другу світову війну – кинуті напризволяще.

Мітки: