Невже совість не в моді? Оповідання

 

– Тьотю, тьотю, є щось поїсти? – з порога гукнуло хлоп’я років дев’яти, забігаючи у шкільну їдальню.
– Є, дитино, є, – відповіла Дануся. – Суп гороховий сьогодні. Мий руки і до столу.
Хлопчик швиденько помив руки, зручно вмостився. Дануся стала в куточку і з жалем спостерігала, як мале жалібно наминає.
– Може, ще рису? От трохи залишилося, – запропонувала.
– Угу, – кивнув хлопчина, не відриваючись від тарілки.
Тарілка швидко спорожніла. І малий Арсенко так швидко зник, як і з’явився…
– О, в нас далі благодійна акція! – почула Дануся з порога їдальні голос напарниці Алли. – Що, далі казенними харчами розпоряджаємося?

– Та чого казенними? – почала виправдовуватися Дануся. – Води не шкодують. І ложки страви. Ти сама знаєш, що та дитина як сирота. Всі у нашому містечку знають, яка Надія мати, яка господиня, і як малому Арсенкові ведеться… У мами – вечірки-гулянки і нові чоловіки… А він сам по собі…
– Добре, добре, не розказуй, а то ще, чого доброго, сльозу пущу, – іронічно мовила Алла. – Шкода туші. Ти … ну… не ображайся. За благодійну акцію … то я так пожартувала. Всі знають твою доброту, Данусю, ще й дивуються, що чужих дітей нагодуєш, та ще й залишається завжди.
– Буває… – задоволено усміхнулася жінка.
– Доброта – то добре, але не забагато, – Алла вмостилася на стільці та почала повчати Данусю, яка прибирала зі столів недоїдки. – Що забагато, то нездорово. Ти не ображайся тільки. Але з тебе навіть сусіди кепкують. Уявити собі: колишньому чоловікові і його пасії до міста сумки ладує! Та світ такого ще не видів!
– А то вже не твоя справи! – відрізала Дана. Не любила, коли хтось ліз в її особисте життя.
– Ну, ну чого ти… Я ж по доброму раджу…Данусю… Ти образилася?
– Ні… Тільки давай не будемо про це, я тебе прошу. По іншому я просто не можу. Совість не дозволяє…
Совість? Ха! – голосно зареготала Алла і витріщилася на Данусю, як баран на золоті ворота. – Кажеш, совість. Тепер таке не в моді, подруго. Я тобі давно кажу: неправильно так жити!

– Знаєш, як жити, я вже сама якось розберуся, – мовила Дануся.
– Вже й порадити не можна! Добре, йду я…. А то Денис вдома чекає…
– Ну, біжи…

… Коли за Аллою закрилися двері, Дануся полегшено зітхнула і неквапом почала мити гору посуду, що залишилася після цілої зграї дітлахів у їдальні. Але робота чомусь не бралася. В голові крутилося одне і те ж: «Так жити не можна. Ти живеш неправильно!»
«А кому і коли було мене вчити?» – мовчки питала себе і шукала відповідь. Як жити та виживати її вчило саме життя…

Батько помер, коли їй було тільки три роки. З того часу їхнє з мамою життя перетворилося на справжню боротьбу за виживання. Мама не цуралася ніякої роботи, аби хоч копійку яку заробити. Так ті роботи забрали її здоров’я. У неповні п’ятнадцять Дануся залишилася сама-самісінька. Разом з мамою померла і її мріяла стати лікаркою. Куди їй тепер до міста, без копійки, без знайомих?

Добре, що мамина двоюрідна сестра допомогла влаштуватися на роботу після закінчення десятирічки. Влаштувала Данусю у шкільну їдальню посудомийкою. Радості дівчини не було меж! То зовсім неважливо, що робота сім кілометрів від додому, що часто треба ходити пішки і в дощ, і в сніг. Головне, що вона комусь потрібна!

Непомітно сама для себе Дануся подружилася з Оленою Дмитрівною – вчителькою математики. Вона часто жартувала, що їй тільки такої невістки, як Дануся, для свого Петра і треба: скромної, доброї та мудрої. Дануся лише віджартовувалася, мовляв, з її приданим в дівках посивіє, бо ні шеляга за душею не має.

… Хто його знає, чи б оженився Петро на Данусі, якби не Олена Дмитрівна та її жіночі хитрощі. Оселилися вони разом з свекрухою. Бачила жінка, що не любить її Петрусь Данусю, але мовчала. Що тут поробиш? Якщо спочатку ще більш- менш все було добре, то з народженням сина стосунки в молодій сім’ї стали більш, ніж напружені. У малого Остапчика виявили вроджену ваду. А новоспечений татусь замість того аби допомогти та розрадити молоду дружину, почав шукати розваги на стороні. Не одну ніч проплакали і Дануся, і Олена Дмитрівна.

Про те, що має іншу, Петро сповістив одразу. Проте це не стало несподіванкою ні для кого.
На це Олена Дмитрівна мудро відповіла:
– Роби, як знаєш. Але Данусю з Остапчиком я нікуди не відпущу. Влаштовуй життя, як хочеш і де хочеш. Але нам жити не заважай!

З того часу вони замешкали втрьох: Олена Дмитрівна, Дануся та ОстапчикДануся подала на розлучення. Спокійно, без сліз та істерик. Важко повірити, але після офіційного розлучення її завжди тихий і мовчазний Петро запросив…на морозиво! Мовляв, не чужі люди!

Наполеглива праця, довготривале лікування дали позитивний результат і Остапчик видужав. Радості й щастю не було меж! Радів і Петро. Він перебрався жити до нової дружини, але додому приїжджав часто. Не перечила і Дануся, бо ж не в себе вдома. Хоча серце не раз щеміло, коли бачило Петра з іншою. Дануся швидко знайшла спільну мову з Ніною. А згодом навіть інструктувала новоспечену дружину про характер, звички та уподобання свого колишнього чоловіка.

Живуть вони вже довго, але бузьок не прилітає. Тому Остап частий гість у хаті Петра і Ніни. Ніколи та нічого не жаліє Дануся для них. Вони у місті, а вона і городець свій, і садочок, і господарку невеличку…

 

Дивуються сусіди Данусі, не розуміють її… А хіба вона може інакше поводитися з батьком своєї дитини? Давно йому простила і не тримає образи. І нехай говорять що хочуть, вона знає, що живе по совісті. Можливо, і не по сучасному. Але переконана, що чинить правильно. Інакше просто не вміє…
Мітки: , ,