Моя подорож в Британію нелегалом

Поки Британія тікає з Європи, українці не спішать втікати з Британії. Літаком, кораблем, на яхті, у фурі, поромом, у складі музичного ансамблю чи якоїсь спортивної команди або ще яким іншим «каналом» – наші земляки пробиваються на Туманний Альбіон. І нехай легальних можливостей для такого маневру обмаль. Байдуже, високий курс англійського фунта стерлінгів – аргумент залізний.

Великобританія – така горда і недосяжна – часто відкриває свої обійми і сама не підозрюючи про це. Особливо гостинним виявляється Лондон. Тут на берегах Темзи знаходять своє фінансове щастя багато емігрантів з України. Щоправда, більшість із них потрапляє сюди у нелегальний спосіб.

Звичайно, в кожному обласному центрі, принаймні Західної України, ви знайдете чимало оголошень і різних контор, які пропонуватимуть вам легальну можливість виїзду в Англію. Втім, дуже часто  це просто гроші на вітер, адже ніяких реальних гарантій вам надати не зможуть. В нашій країні найменший “дотик” до державних інститутів означає збирання купи папірців.

І хоч підготувати необхідний пакет документів до британського посольства не так вже і складно, однак перевірка цих даних буде точно ретельною. І коли одного разу ваш друг телефоном не зможе підтвердити, у якому році ви одружилися, на вас скоріше за все чекає відмова, а отже, змарнований час і втрачені гроші. Саме тому більшість охочих потрапити на Туманний Альбіон і обирають інші варіанти – не такі легальні, зате реальні.

Це не так вже і важко, як може здаватися на перший погляд. Найважливіше в цьому питанні – проконсультуватися із людьми, яким уже вдалося потрапити на Туманний Альбіон, тобто вийти на перевірену стежку. Вони ж вам і підкажуть, як це краще зробити і до кого звернутися. Як правило, такі послуги надають громадяни Польщі чи прибалтійських країн. Вони люб’язно запропонують вам так звану айдішку – паспорт громадянина котроїсь із європейських країн. Декому із наших громадян вдається купити такий документ ще у Польщі і далі вже спокійно самотужки прямувати до Англії.

Хто ж може дозволити більші фінансові інвестиції, той перетинає Ла-Манш з румунським паспортом. Не секрет, що тисячі наших співвітчизників,  особливо з Чернівецької та Івано-Франківської областей, уже володіють таким документом. І справа зовсім не у любові до Румунії, просто  це найдешевша легальна можливість заробляти нормальні кошти у Європі чи на Туманному Альбіоні. Люди із таким документом можуть претендувати на офіційне працевлаштування в Англії. Втім, це коштує недешево – від 4-ох тисяч євро тільки на етапі підготовки документів.

Надалі, зрозуміло, ця цифра зростатиме в залежності від апетитів посередників. Крім цього, щораз громіздкішою стає процедура отримання нового громадянства, яка зараз може тривати понад рік.

Всі ці фактори змусили мене скористатися дешевшим варіантом. Тим більше, що жодної передоплати  не потрібно було робити. Всі послуги я оплачував лише у випадку потрапляння у Лондон. За розміром ця цифра, як пізніше підрахував, наближалася до тих же 4-ьох тисяч євро. Втім, всі процедурні моменти зайняли не більше двох місяців.

Отож, зробивши звичайну польську шенген-візу, я вирушив одразу до попереднього місця відправлення. Це може бути Франція, Бельгія, Нідерланди… Зрештою, це не має принципового значення. У моєму випадку першою відправною точкою на Туманний Альбіон став бельгійський Антверпен. Місто, назва якого перекладається як «кинута рука», ніби символічно протягувало мені руку в напрямку до ще тоді такої недосяжної Англії.

Сюди я добрався самостійно з українськими перевізниками, які курсують мало не через день. Потім зустрівся із тими, хто мав би надалі курувати мій вояж. Звичайно, про зустріч було домовлено заздалегідь. Це можна зробити через українських посередників. Мої нові знайомі, здається, були вихідцями із Прибалтики. Я точно не можу сказати, яку саме країну вони представляли.

Зрештою, навряд чи їхні імена були справжніми. Втім, мене це не хвилювало, адже для мене головним було  потрапити в Лондон. Отож, за рекомендаціями моїх нових прибалтійських знайомих, потрібно було дочекатися певного сприятливого моменту. А до того мене поселили у підготовлену квартиру. Звичайно, оренду і харчування я оплачував самотужки. Втім, поки вістей не було, в мене появилася можливість сповна відчути себе туристом.

На такій квартирі нас було майже з десяток. Кожного дня хтось «стартував» і кожного дня на їхнє місце прибували нові охочі. Тобто робота виглядала налагодженою і це навіть вселяло певну довіру. На 8-ий день перебування у Бельгії я отримав свої нові документи, а з українськими попрощався. Як пізніше  дізнався, мені довелося чекати зовсім недовго. Дехто з наших співвітчизників проводить тижні, а то й місяці в очікуванні свого сприятливого моменту.

Далі я рухався у компанії російськомовного водія фури. За легендою я був звичайним громадянином Латвії, вчився у російськомовній школі, а тому погано знав мову своєї країни. Головним моїм завданням було вивчити свої нові паспортні дані і поводити себе так, щоб не викликати зайвої підозри.

Найближчий пором через Ла-Манш відправлявся із французького порту Кале і ми прямували туди. Це той самий порт, у якому нещодавно місцева поліція розгромила емігрантський табір. Навіть і не скажеш, що таке можливе у Європі, але той табір виглядав дуже гнітюче. Водії воліли біля нього й не зупинятися. Наприклад, для водія фури навіть  «мікрозупинка» могла завершитися появою нежданого пасажира.

У порт Кале ми прибули з першими променями сонця. Далі на мене чекав найважливіший момент всього мого вояжу – потрапити на пором. На щастя, у мене не виникло із цим проблем. Я просто лежав за водійським сидінням, поки мій супутник звітував перед французькими, а потім і англійськими контролерами. На їхні запитання про кількість пасажирів він відповідав, що їде один. Фактично все “трималося” на тому, повірять йому чи ні.

Мабуть, найбільше ризикував саме водій, адже якби мене виявили, то йому б виписали добрячий штраф (тисяча євро і більше). Ну а мене, скоріш за все,  депортували б. На щастя, всього цього не сталося. Водій фури був переконливим і йому повірили. Можна, звичайно, було спробувати самотужки купити квиток на пором за своїм новим документом, але тоді я б ризикував при проходженні прискіпливого подвійного контролю. Я просто не хотів зайвий раз випробовувати долю.

Отож через годину завантаження автотранспорту і пасажирів я спокійно пив каву на поромі, навіть трохи передрімав. А ще через півтори години ми заїжджали вже в англійський порт Довер.

Тепер я більше не хвилювався, радісно і впевнено усміхаючись британському прикордонникові чи то митникові. А той, нічого не підозрюючи, лише вказував напрямок руху водієві фури. Звичайно, нас могли і тут зупинити й ретельно перевірити. Тоді  б мені довелося вже самотужки все пояснювати. Але ми заїжджали зранку, а в цей час на огляд відправляли лише вибірково. Тому нам вдалося проскочити без затримок. Ось так я опинився на Туманному Альбіоні. Водій фури відвіз мене у призначене місце. Звідти мене допровадили у Лондон до будинку мого знайомого. А ввечері я вже зміг зробити радісний дзвінок до рідних.

Лейбор-емігрант

ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ: Моя подорож в Британію нелегалом. Частина 2

 

Мітки: