Життя P. S. – історія про кохання на лінії вогню

Життя P. S. – книжка-щоденник про кохання і життя в умовах бойових дій. Її написала Валерія Бурлакова – у минулому журналістка «Тижня» і донедавна бійчиня ЗСУ, яка втратила на війні нареченого Морячка (Анатолія Гаркавенка).

 

Місце подій книжки – славнозвісна шахта «Бутівка» – передова позиція українських захисників. Записи ведуться одразу по смерті її коханого і тривають упродовж перших сорока днів.

Перші шість дописів – з ФБ-сторінки авторки. Згодом, як зізнається сама Лєра у розділі «Замість передмови», шкрябала олівцем у блокноті, сидячи в окопі, друкувала на ноутбуці у військових шпиталях, зберігала в нотатках телефону, сидячи на делятинському цвинтарі (саме там похований її наречений).

Тут немає старанно впорядкованої хронології (січень крокує поруч із березнем і навпаки). Натомість є слова і думки людини, яка знає біль втрати. Часом – без цензури.

Дівчина розповідає своєму читачеві геть усе – як вони з Морячком познайомилися, закохалися, чергували на позиціях і пили змішаний до купи кавочай на світанку. Тут є спогади, уривки смс, замальовки небуденних буднів і життя без прикрас на війні.

“Бо смерть – це не завжди кінець. Інколи з неї можна почати”, – говорить авторка.

Не менш гостро вона розповідає як у неї вкрали зброю і як легко ту справу «зам’яли», про жінок на фронті, через яких, на думку деяких чоловіків, усі проблеми, про домагання, фальсифікації документів, і «щурів, які прогризають нам дно». В прямому і переносному значенні цих слів.

У цій книжці легко поєднуються реалії російсько-української війни і найважливіші життєві істини, серед яких головна – встигати любити. Навіть звиклі пафосні слова про «фортецю українського духу» і «напівказкову українську землю» набувають тут іншого відтінку й іншого смаку. Це слова людини, яка свідомо обрала боротьбу за свою державу, не очікуючи жодної матеріальної вигоди чи високих звань.

Що мене особливо зачепило – так це описи невимовно гарних світанків на українському Донбасі і влучне порівняння неба над Делятином і неба над Донецьком, адже воно у нас одне.

Усього кількома словами авторка може довести до сліз (зі мною таке трапилося вже на 12 сторінці). Загальне тло тексту влучно доповнюють уривки з творів Ремарка й Василя Шкляра, а незрозумілі пересічним читачам слова, як-от ДШК чи РПГ, розшифровані у спеціальному словнику. На останніх сторінках – 25 світлин Лєри, Морячка, їхнього побуту та життя на передовій.

Зазвичай я розділяю книжки на чтиво для кави і чтиво для мізків. Ця книга – ні те, ні інше. Вона – чтиво для серця. Аби читати і відчувати. І читати її рекомендую тим, кому болить ця війна і тим, хто досі її романтизує.

 

Тільки перейнявшись прочитаним, можна зрозуміти сенс одного з татуювань авторки: «Скоро холодна зима губи зведе німотою. Смерті на світі нема – я повернусь за тобою…»
Мітки: , ,