Моя подорож в Британію нелегалом. Частина 3

Як розібратися в складній транспортній системі? Як зекономити час і гроші на проїзді? Скільки коштує житло? Де можна зустріти наших? Як нелегалові передати посилку в Україну? І як воно вболівати за своїх у гостях? На ці та інші запитання я відповідав упродовж року свого заробітчанського життя в Лондоні.

Потрапивши у Лондон, я одразу відчув на собі проблему з орієнтуванням. Як не дивно, але не варто звертати особливу увагу на вулицю, куди вам потрібно дістатись. До прикладу, якась Merryland Road може бути як на заході, так і на півдні міста. Одного разу я їхав на роботу саме за назвою вулиці. Майже годину  блукав довкола будинку з потрібним мені номером, намагаючись побачити когось із будівельників, аж поки зрозумів, що потрапив геть не туди, куди треба. Отож орієнтуватись потрібно не за назвою вулиці, а за пост-кодом, таким собі унікальним поштовим індексом. Найкраще використовувати якусь пошукову програму на своєму гаджеті. Адже, чесно кажучи, я не уявляю, як можна у сучасному Лондоні їздити без навігатора.

Найлегшим і найдоступнішим видом пересування у Лондоні залишається метро. Труба (анг. tube), як називають метро місцеві, налічує 11 гілок, які перетинають одна одну у вузлових станціях. Кожного дня цим видом транспорту користується понад три мільйони людей. Слід пам’ятати, що ціна проїзду залежатиме від зони, через яку ви переїжджатимете.

Найдорожча – перша, ну і відповідно чим далі від центру, тим дешевший проїзд. Для того, щоб скористатися транспортними послугами, слід купити  картку проїзду, так звану «ойстерку». Ви можете самостійно обирати форму її використання: одноразову поїздку краще здійснити готівкою, тобто поклавши певну суму на свою картку. Якщо ж ви їздитиме часто за одним маршрутом, то краще купляти проїзний на тиждень або й місяць, так звану «травелку», із зазначенням зон, які ви перетинатимете. Це дозволить вам у межах зазначених зон рухатися будь-яким видом громадського транспорту.

Добираючись на роботу, я намагався обминути дорогу першу зону. Це означало додаткові пересадки або ж подорож на оверграунді, тобто наземній електричці. Старожили Лондона останній називають «ковбойським поїздом», адже він рухається відносно повільно. На околиці Лондона або ж на відносно невеликі відстані я діставався автобусом. Найцікавіше було сидіти спереду на другому ярусі. Тоді я отримував своєрідну безкоштовну екскурсію. Якщо ж не було можливості дістатися чимось із зазначеного, тоді залишалися лише поїзди, мережа яких теж досить розгалужена у місті. Отак, кожного разу маневруючи між вартістю, зручністю і витраченим часом, я добирався на роботу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Моя подорож в Британію нелегалом. Частина 1

Звичайний робочий графік триває із 8 до 17 години із врахуванням двох півгодинних перерв («брейків») о 10-ій та 13-ій. Тож за щастя вважалося, коли ти на роботу діставався за годину. Аби трохи зменшити час їзди, багато хто намагався знайти житло ближче до роботи.

Традиційні осередки перебування українців розташовані в основному на сході Лондона у районі Страдфорда або ж, як дехто жартує, українського Лейтона. Моя ж робота була здебільшого у південно-західній частині, тож після кількох місяців проживання на сході, я вирішив перебратися на захід.

Загалом упродовж року я тричі змінював місця проживання. Знайти наймане житло у Лондоні, навіть не маючи документів і не знаючи мови, набагато простіше ніж, наприклад, у Львові. Жодних маклерських послуг, плати за два тижні вперед і заїжджай. Основними орендодавцями (лендлордами) для емігрантів найчастіше стають вихідці із Прибалтики, поляки, румуни, індуси або ж свої легалізовані земляки.

Українців радо приймають на квартири, інколи навіть в оголошеннях саме так і зазначають. Це пояснюється дуже просто: законослухняні, стежать за чистотою, за необхідності самі легко ремонтують побутові прилади й платять без затримок. Найдешевшим варіантом залишається так звана «дабелка», тобто кімната на двох з усіма необхідними зручностями: побутова техніка, санвузол, інтернет. Мені така оренда коштувала спочатку 60, а потім 70 фунтів у тиждень. У перших двох будинках я жив виключно із українцями. В останньому випадку наше товариство розділяли двоє алжирців та інтернаціональна пара литовця і польки. Втім, за кілька місяців спільного проживання не пригадаю жодної якоїсь суттєвої конфліктної ситуації.

Можливо, таке мирне співіснування тривало через те, що всі ми належали до одного суспільного стану – стану дешевої робочої сили, нехай і з різним ступенем легальності. З іншого боку, поряд із робочою солідарністю зростало й відчуття національної приналежності. Серед мільйонів індусів і афроанглійців, тисяч поляків і румунів якимось дивним чином виділялися українці. Втім, впізнати своїх буває не так вже й важко.

Адже кодове привітання «Слава Україні!» в якомусь автобусі на сході Лондона звучить майже так само, як і на вулиці Львова чи Тернополя. Почувши рідне, ти мимоволі оживаєш, щось пробуджується в тобі й ти без сумніву відповідаєш «Героям слава!»… Свої! Того самого вечора ти прийдеш у своє помешкання, ввімкнеш скайп і щасливий похвалишся рідним, що сьогодні в автобусі з тобою було багато своїх. І радісно навіть не від того, що ти почув рідне слово, а від того, що хтось не побоявся серед багатьох національностей заявити, що він українець.

Основним місцем зустрічі наших у Лондоні залишається церква, насамперед на Бонд Стріт. Мені така нагода трапилася аж на третьому місяці перебування. І яким же невимовно великим було моє щастя, коли я почув голоси рідних пісень. Переступивши поріг, мені вперше в житті хотілося заплакати від якогось досі невідомого почуття. Щось стискалось в мені і водночас було так затишно. Із зціпленими зубами і блискучими очима я почувався так, ніби якась мрія стала реальністю.

Катедральний храм Пресвятої Родини у Лондоні. Цю будівлю українська громада придбала у 1967 році. На великі свята тут збираються тисячі українців.

Наступного разу таких відчуттів уже не було… У церкві, а точніше біля церкви, найбільше шансів зустріти когось зі знайомих, а такі точно є. Власне, наші саме тут і найчастіше призначають місце зустрічі.

Як зазначив настоятель храму владика Гліб Лончина, близько 90% парафіян тут – це нова хвиля імміграції з України.

Тут обмінюються відомостями щодо робочих вакансій, житла, курсу валют і перевізників. Останні, до речі, курсують доволі часто і можуть перевезти майже все, що потрібно. Фунт за кілограм – стандартний тариф, за яким працюють українські перевізники.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Моя подорож в Британію нелегалом. Частина 2

Що ж до довкілля українського емігранта, то воно, звичайно, не обмежується лише церквою. У Лондоні точно є куди піти. Щоправда, емігрантові це можна здебільшого зробити лише в неділю. Хтось бере участь у заходах, які організовує українська діаспора. Дехто воліє відвідати українські ресторани чи концерти виконавців з України. Мене навіть запрошували на літературні читання, але найбільше запам’ятався похід на футбол.

До Лондона завітало київське «Динамо», яке у груповому раунді розіграшу Ліги чемпіонів зустрічалося із місцевим «Челсі». В емігрантському середовищі одразу ж поповзли чутки про те, де ж можна дістати квитки. На жаль, потрапити в український сектор мені так і не вдалося. Однак в останній момент я таки дістав квиток на «Стемфорд Брідж»… і опинився наче в осиному вулику, серед англійців. Під час матчу після забитого киянами голу я не стримався і радісно вигукнув, але тут же впіймав на собі сотні невдоволених поглядів. І хоч на мене ніхто не накинувся, надалі я намагався стримувати емоції.

Раніше відвідати подію подібного роду в Англії було моєю мрією. Але сидячи на трибуні під час матчу, я раптом спіймав себе на думці, що місцеві вболівальники нудні й одноманітні. Вони поводились ніби в театрі й, затамувавши подих, чекали, щоб чи то вибухнути оплесками чи гнівним гудінням відреагувати на рішення судді. Інша справа український сектор. Здебільшого було чутно саме наших земляків, які не затихали.

Ніби остерігаючись сорому на своєму власному стадіоні, англійці час від часу затягували свою клубну мелодію. Втім, того вечора ми програли і я був розчарований (2:1)… Але повертаючись, повеселішав. Розфарбований синьо-жовтий натовп не боявся голосно викрикувати українські гасла й співати наших пісень. Моментами можна було переплутати, хто тут в гостях… Але свято закінчилось і знову настали монотонні емігрантські будні…

Підготував Тарас Наливайко

Мітки: