Книжка року! Підручник з процесу ставання собою від самого Юнґа

«Аби прожити власне життя, тобто — жити, у нас немає іншого вибору, як прийняти наше “тут і зараз”, прийняти цілком, разом із його світлим і тіньовим боками, стати на шлях, що починається з власного дна, захопитися дарованим судьбою горизонтом, посуваючи його, а не перескакуючи через нього, прислýхатися до поклику власної провідної зірки, а не блукати манівцями самостійно обраних або ж накинених нам “зовнішніх” шляхів».

Ці думки зрезонують, напевно, для багатьох, особливо, для тих, хто саме у фазі невизначеності, завислості, пошуку себе самого у власному житті — отакому, як є: саме в цій родині, саме в цій країні, саме в цей час і саме в такому тілі? І балансуємо на межі: з одного боку — внутрішня переконаність в тому, що ж наші особисті відчуття, переживання і проживання унікальні, а з другого — бажання й потреба побачити, почути й прочитати про чиїсь такі самі, пізнати чийсь подібний досвід, аби впоратися зі своїм. Але що складніші ми ставимо собі запитання, то складніші будуть на них відповіді. Якщо будуть. Або якщо ми відважимося ті відповіді почути своїм розумом, діставши книгу з «високої полиці». Тобто книгу, до якої треба дотягнутися — у різних розуміннях цього слова.

Процитовані в першому абзаці слова — з передмови Олега Фешовця, директора видавництва «Астролябія», до українського видання книги Карла Ґустава Юнґа «Aion: Нариси щодо символіки самості» (2016).

Ця книга здобула І місце у цьогорічному Всеукраїнському рейтингу «Книжка року» в номінації «СОФІЯ» (філософія, антропологія, психологія). У наш час брендів і реклами це перше місце багатьох може спонукати до [нарешті] прочитання Юнґової праці. Хоча насправді спонукати мало б уже саме ім’я автора і те, що це одна з дуже небагатьох його книг [нарешті] доступних українською, тобто це змога скласти власну думку про його теорії і вчення, це нагода «особисто познайомитися» з Юнґом, бо коли читаєш його текст, то таки виникає отой метафізичний контакт «автор – читач».

Крізь-текстовий розважливий Юнґів голос помагає побачити читачеві себе ширше, ніж у тут і тепер, а у взаємозв’язку всього, що буде, і всього, що було, але не минуло — лишилося в раптових спалах думки, непояснимих нічим уподобаннях і пристрастях і в так само непояснимій до чогось ворожості.

І таки-так, беручи до рук цю книгу, треба бути готовими до складних думок і понять, а також до того, що вони однаково не дадуть відповіді на наші тривожні запитання про те, що робити зі своїм конкретним життям. Зате книга поможе ближче познайомитися з самими собою, зі своїм (і не тільки своїм, а й — за Юнґом — колективним) несвідомим, що мов підводна, громіздка частина айсберга несе океаном життя видимий острівець нашого свідомого «Я». Це, може, навіть отакий собі підручник з процесу ставання собою, у ньому виписані основні терміни і етапи, ризики і наслідки.

Карл Ґустав Юнґ

Чому читати цікаво. Бо читаєш про себе. Адже хоч ідеться про факти психологічно закономірні й узагальнені — притаманні людині як такій, а в Юнґа — насамперед людині європейській та християнській, та все-таки про факти дуже особисті — про складну структуру нашої самості з усіма тими змістами, що нас дивують чи й навіть лякають у нас самих.

Уже з перших сторінок обґрунтовано тезу про наше «Я» (тільки частину тієї нашої неохопної самості), наділене свободою волі, і про те, як цю волю обмежують факти не тільки зовнішнього, а й факти нашого внутрішнього світу. Простою мовою кажучи, нашу волю може обмежувати, наприклад, кепська погода, але й може нас перед чимось спиняти оте внутрішнє «щось сильніше за нас самих».

Цікаво читати, як Юнґ тлумачить архетип тіні — «темних або ж меншвартісних рис характеру, …що наділені емоційною природою та певною автономією, а тому є нав’язливими чи — краще сказати — опановуючими. Емоція, власне, не є діяльністю, а подією, яка з нами трапляється». Нашу тінь, каже Юнґ, можна інтегрувати у свідому особистість, але певні тіньові риси характеру однаково «чинять опір». І тоді йдеться про так звані проекції, коли ми не можемо розпізнати, розгледіти причини своїх емоцій у собі, і нам здається, що та причина — інший.

Цікаво читати про любовні взаємини у світлі Юнґової теорії про архетипи аніми й анімуса (архетипних жіночого й чоловічого образів у несвідомому чоловіка й жінки відповідно).

«Мова ж любові є напрочуд одноманітною і послуговується назагал улюбленими формами […] обидва партнери знову опиняються в банальній, колективній ситуації. Однак вони живуть в ілюзії, що пов’язані між собою особливим індивідуальним чином. Як у позитивному, так і в негативному сенсах, стосунки аніми й анімуса завжди є “анімозними” (ворожими), тобто емоційними, а тому й колективними. Афекти понижують рівень стосунків і наближають їх до загальної інстинктивної основи, яка вже більше не містить нічого індивідуального. Тому нерідко стосунки відбуваються понад головами їхніх людських акторів, які опісля навіть не знають, щό з ними було».

Ну десь так воно часто й стається з нами, особливо на перших любовних стадіях. Але й далі все не менш складно, особливо, коли стосунки відбуваються не тільки між реальними, тобто свідомими, чоловіком і жінкою, а між «внутрішньою жінкою» у чоловікові і «внутрішнім чоловіком» у жінці. Це вони, ті архетипові, прадавні й некеровані образи смикають нас за ниточки — й розгортаються драми у наших життях.

Чому читати складно. Бо в книзі йдеться про людську самість у дуже широкому історичному й культурному, ба навіть цивілізаційному контексті. Йдеться про самість як архетип, тобто притаманне кожному з нас уявлення про людську цілісність і про процес досягнення цієї особистої цілісності — про індивідуацію.

Символом самості для європейської людини Юнґ розглядає образ Христа, а на обґрунтування й на підтвердження своїх тез автор багато, я б сказала, безжально багато, цитує середньовічних теологів, і то в оригіналі (старогрецька, латинська), хоч, звісно, з перекладом. Тому щоразу треба продиратися крізь складну символіку Отців Церкви, перескакувати зі світоглядного пейзажу XXI століття у V, X, XII… А що вже говорити про витлумачення архетипу самості через алхімічні образи і поняття — ті розділи треба читати повільно, потім перечитувати і весь час консультуватися з енциклопедіями, словниками… А найпростіше — з Ґуґлом.

Мало того, для багатьох релігійних людей може виявитися «нестравним» Юнґове психологічне тлумачення християнської, біблійної символіки. Хоча насправді це якраз дуже прохристиянська праця, та аж ніяк не в середньовічному розумінні. Юнґ, якщо так можна сказати, шукає способу переосмислити християнство в інтересах сучасної європейської людини, знекоріненої, розгубленої в модерному світі.

Саме через цю розгубленість, пише він, «багато хто шукає за екзотичними уявленнями, сподіваючись, наприклад, в Індії знайти заміну. Це очікування є оманливим, адже індійські символи, як і християнські, формулюють несвідоме, яке, втім, значною мірою представляє відповідне духовне минуле. Індійські вчення є есенцією багатьох тисячоліть духовного досвіду мешканців Індії.

Хоча ми й можемо багато чого навчитися від індійського мислення, однак воно ніколи не виражатиме тієї минувшини, що зберігається в нас. Нашою передумовою є і залишається християнство, що охоплює від одинадцяти то дев’ятнадцяти століть. А доти для більшості західних людей тривала ще значніша епоха політеїстичного і полідемонічного духовного стану. У деяких місцях Європи історія християнства охоплює лише трохи більше ніж п’ятсот років, тобто не більше ніж шістнадцять поколінь. Останню відьму в Європі спалили того ж року, коли народився мій дід, а варварство, з властивою йому зневагою до людської природи, знову прокинулося у ХХ столітті.

Я згадую ці факти для того, щоби проілюструвати, наскільки тонкою є та стіна, що відділяє нас від язичницького прачасу. …Історичний розвиток західного духу просто неможливо порівнювати з розвитком індійського. Отож той, хто вірить у те, що він може безпосередньо перебрати східні форми бачення, той знекорінює себе сам, адже вони не виражають західного минулого, а залишаються безкровними, інтелектуальними поняттями, від яких не бринять струни нашого глибинного єства. Ми корінимося у християнському ґрунті…»

Словом, «Aion: Нариси щодо символіки самості» — книжка про «християнський еон» (так пише в авторській передмові сам Юнґ) — про епоху, що добігає кінця і за кулісами якої розгортаються процеси нашої психіки. Є про що подумати, є над чим замислитися.

Мітки: