«Темні часи» або ніколи не здавайся без бою

Цей фільм Джо Райта тримає глядача в напрузі до останніх хвилин. Стрічка про сильну особистість, на плечі якої впав тягар тисяч людських життів і єдиний вибір. Вінстон Черчилль був призначений прем’єр-міністром Великої Британії в травні 1940, тоді як завойовницькі успіхи Німеччини зростали в геометричній прогресії.

Не можна сказати, що йому було легко на такій посаді, особливо беручи до уваги певну антипатію  короля Георга VI й окремих членів військового кабінету. Монарх неодноразово зізнавався, що Черчилля з його войовничими й непоступливими настроями просто таки боялися.

Коли під нацистськими винищувачами держави-сусіди перетворювалися на попелища одна за одною, ставало щораз важче кричати про майбутню перемогу. А коли вся армія Об’єднаного Королівства оточена біля Дюнкерка, то й поготів. Проте навіть коли Франція була за крок до неминучої загибелі, Вінстон залишався тим, хто вірив.

Під тиском попереднього прем’єра  Невіла Чемберлена і міністра закордонних справ  Едуарда Галіфакса, Черчилль був змушений розглянути можливість перемовин з Німеччиною. Уже навіть був складений чорновий варіант вимог для меморандуму та в останній момент прем’єр змінює рішення.

Зрозуміло, що не варто робити з цього персонажа ідола, бо навіть в сильної людини бувають непереборні слабкості, моменти  відчаю й гостра потреба поділитися з кимось вантажем власних переживань. На щастя, у нього була людина, що підтримувала будь-яке рішення, підтримувала навіть у ситуаціях, що здавалися безвихідними. Завдяки своїй дружині  Клементині, він вірив і не мав наміру здаватися.

Варто згадати ще одну вагому постать – секретарку Елізабет Лейтон. Дівчина втратила рідного брата, однак не звинувачувала в цьому високопосадовця, а з розумінням ставилась до всіх подій, повсякчас підтримуючи Черчилля, додаючи йому сил власною незламністю й стійкістю.

Насамкінець, навіть король зрозумів, що прем’єр має рацію. Звісно, легше дихається, коли глава держави бере тебе під покровительство. Однак головним для Вінстона був народ.

Замислившись над щоденними проблемами, труднощами й втратами простих людей, Черчилль зрозумів, що доля країни саме в їхніх руках. Вони і є Велика Британія. Так, звичайні маленькі люди, а не парламент чи військовий кабінет.

Здавалося б смішним, що поїздка в метро може перевернути світогляд, додати сил для майбутньої кількарічної кривавої боротьби. Але це справді так. Почувши з уст маленької дівчинки, що краще вмерти, ніж просити в Гітлера непевний мир, Черчилль зрозумів, як бути далі.

«Він мобілізував саму мову і кинув її в бій» – цитата, що найбільш влучно характеризує перемогу прем’єра. Своїми словами він довів парламенту необхідність стояти до останньої краплі крові за останній клапоть рідної землі. За мир, майбутнє і життя.

Не можна не згадати про виконавця головної ролі – Гері Олдмена. Неможливо впізнати самого актора, настільки він розчинився в Черчиллі, нічим не видавши своєї «іншості». Не дарма за геніальне виконання важкої, неординарної ролі Олдмен отримав “Оскара”. Та це не найвища нагорода за життя в житті.

Мітки: