«На добраніч і удачі», або хто такий журналіст

З перших же рядків варто зазначити, що ця стрічка Джорджа Клуні призначена не для широкого загалу, є частиною елітарного контенту, адже нестандартність, глибокий психологізм і необхідність мислити протягом усього перегляду відштовхують любителів примітивних кінокартин.

П’ятдесяті роки двадцятого століття. Становлення тележурналістики як такої набирає обертів. Можливо, у когось виникне питання: невже сьогодні, в еру надрозвинених технологій, цей фільм вартий перегляду? Так, однозначно. Людство рухається вперед зі швидкістю світла але, як це не парадоксально, залишається на місці зі своїми цінностями, принципами й вічними перегонами на кшталт «хто кого».

Чорно-біле зображення створює ефект присутності самого глядача у фільмі. Кіно зацікавлює настільки, що здається, наче все відбувається з тобою, і от сміливий крок головного героя відіб’ється й на твоїй власній кар’єрі.

Едвард Марроу, роль якого блискуче зіграв Девід Стретейрн, – журналіст, готовий на все задля справедливості. Протистояння між ним і сенатором Джозефом Маккарті стає основною сюжетною лінією фільму. Десятиліття після Другої світової війни як у США, так і в багатьох країнах Європи були просякнуті антикомуністичною боротьбою. Це загальновідомий факт і нікого не здивуєш таким твердженням. Однак саме Марроу в діях політиків, зокрема Маккарті, відкрив пряме порушення прав американських громадян. Під гаслами всеохопної операції ліквідації проявів комуністичних настроїв насправді крилися тотальний контроль і втручання в особисте життя кожної особистості.

Влада, що приховує правду, що ділить людей на потрібних та не дуже – не гідна ані довіри, ані підтримки. Це й прагнув показати у своїй телепередачі Едвард Марроу. Висвітлення таких речей веде за собою постійний ризик, можливу втрату робочого місця, переслідування. Але відчайдух готовий на все. Не дарма кажуть, що журналістика – це група крові. Дуже мало людей можуть претендувати на горде й почесне звання журналіста. Марроу справді ним був.

Щоразу, коли журналісти знаходили щось проти сенатора й показували це в ефірі, виникала думка: «Вони приречені. Не можна самотужки побороти цю машину. Їх зметуть з лиця Землі». Побажання доброї ночі й удачі, що ними закінчував свої програми Марроу, були надзвичайно влучними й потрібними не лише глядачу, а й самій телекомпанії.

Перемога журналіста над політиком здається чимось нереальним. А може, варто вірити в дива? Сьогодні маємо ті самі проблеми, а фільм підштовхує нас до пошуків виходу, боротьби й змін, дає надію на краще. Все в наших руках.

Мітки: