Пережити “сибірське пекло”. Історія Софії Мних

Бідність, смерть і забрана домівка – такими пам’ятають сорокові роки ХХ століття. Ще одна історія про тих, кому вистачило сил повернутися.

Радянська влада усім відома  своїм жорстоким злочинам проти людей. Розстріли, безкінечні ув’язнення за те, що погляди  не збігаються з ідеологією, знищення цілих сімей. Одним з найбільших жахів було й примусове виселення до Сибіру, що забрало тисячі життів, зруйнувало безліч доль.

Та, мабуть, немає умов, у яких не вижили хоча б кілька найсильніших. Одна з таких сильних жінок, Мних Софія Андріївна з села Пісочна Миколаївського району Львівської області, погодилась поділитися власною життєвою історією та розповіла про те, як не тільки вижити в пеклі, а й повернутися з нього. Народилася пані Софія 12 березня1935 року. Її сім’я з тих, яким пощастило повернутися з Сибіру. Не в повному складі, та все ж…

– Софіє Андріївно, чи можете детальніше розповісти про те, як і за що вас було виселено?

– Ми жили на хуторі, який розташовувався три кілометри від Пісочної. Я там народилася, але не провела дитячих літ. Коли мені минуло три роки, нас вивезли на Сибір. Це було вперше, до того в наших селах ще не чули про такі випадки. Забрали нас унаслідок розкуркулення, бо ми мали велике господарство, землю. Тато любив худобу, вигодовував її багато. З того й жили, з праці рук. Батьки були землеробами, а за те, що працювали, то ще їх до Сибіру вивезли. Приїхали вночі. Пам’ятаю, як сьогодні, це було десятого лютого сорокового року. Люди прибули на санях, з автоматами, сказали: «Збирайтеся!» Тато не рухався, мати збирала дітей. Нічого не дали взяти з собою, окрім постелі й відра. Повезли… Через усе село! Родичі вибігали, благали хоч мене, найменшеньку, залишити. Але ні, не віддали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Вісла» – ті, хто вижив. Історія Володимири Готліб

– Які труднощі спіткали вас дорогою?

– Прибули ми до Жидачева. Повантажили нас у потяг, у такі вагони, в яких худобу возять. Наче в кіно тепер показують, а ми те пережили! Ми їхали, не знаючи куди. Діти, старенькі – усі без розбору. Люди хворіли й помирали, хто на те зважав?.. Коли ми вже приїхали до Москви, помер мій рідний брат. Ми прокинулися вранці, а він залишився лежати як заснув. Славку було лише десять. Його забрали, та куди? І сьогодні не знаю нічого. А нас повезли далі, не чуючи ані криків, ані плачу…(не може стримати сліз)

– Співчуваю Вашій втраті… Чи можете згадати щось про подальше життя вже в Сибіру?

– Згадую, що нас годували супом з тухлою рибою. Це було дуже незвично, вдома ж усе своє, поживне й свіже. Мама моя дуже захворіла з туги. Казали лікарі, що в неї чорна пляма на серці. Але плач, не плач – нічого не повернеш… Уже там посадили нас знову на сани й везли до якогось поселення страшними лісами з височезними ялинами, у люту зиму. Дорогою помирали й старі, й діти, бо не витримували того всього. Тих, хто вижив, помістили в бараки. Повно люду грілися такими «буржуйками», дим з них виїдав очі, діти кричали. Дуже страшно, ніби Чистилище. Родичів стали забирати на роботи: розчищати шляхи, рубати ліс. Ніхто не відмовлявся, треба було за щось жити…

То було страшне життя!  Батьків забирали на цілий день, згодом – на тиждень. А діти блукали, мов сироти, куди очі бачили. Пам’ятаю як я знайшла ягідки журавлини. Назбирала собі їх у кулачок, потримала, щоби розтанули, і отаке їла, бо більше не мала що… Вже потім віддали мене до садка. А там що? Те саме – біда страшна. Коли мама серйозно захворіла, нам виділили кімнату в поселенні, і ми виселились з барака. Мама працювала в пекарні – чистила від борошна мішки. Вся біла, груди виїдав порох. Та що робити? Керівниця пекарні деколи таємно давала мамі шматок хліба, аби та мала чим мене годувати. Я так раділа тому гостинцю!

Частину хліба їла, решту ховала під подушку. Вночі вставала, бо була голодна… А тоді прийшли й забрали тата. Казали, на сінокоси. Тридцять людей разом з ним. Ніхто з них не повернувся, зникли. Ми кричали, плакали, бігли туди, на те місце. Але нікого не було. Потім виявилося, що їх заарештували «за політику». Вони просто сказали, що залишили вдома всі маєтки, а тут мусять важко працювати у святу неділю і їсти зіпсовану їжу. Був суд, скоріш за все, за доносом. От бачиш, яка була політика… А я вже пішла до школи в Комі. Провчилася там увесь перший клас, дуже добре знала тутешню мову. Воно й не дивно, я там росла. Звідти нас з мамою перевели до Воронезької області. Ми були наче ув’язнені, бо ж ані паспортів не давали, ані можливості виїхати не було.

– Як склалося ваше життя у Воронежі?

– У ті часи почалася війна. Але у Воронежі вже було інакше, легше. Мама чергувала в теплицях, деколи ми мали до страви й помідора. Робота неважка, мама ж важко хворіла. Потім була посуха. Дуже затяжна й важка, довго не бачили дощів… Доки я там була? Пам’ятаю, вже й Друга світова війна закінчилася.

– Як ви дізналися про закінчення війни?

– Коли батьки йшли на роботу, то ми, діти, збиралися в чиїсь одній кімнаті. На стіні було велике радіо, яке ніколи не працювало. І тут раптом чуємо, щось воно говорить. Оголошували, що закінчилася війна, перемогла Червона армія. Звичайно, ми зраділи: бігли вулицею й викрикували оту новину. Тамтешніх людей на війні було дуже багато. Тому одні плакали й голосили, що їхні рідні не вернули додому, інші раділи, бо війна закінчена, а чоловіки й сини вдома. Музики грали, усі святкували. Ну а нам що? Війна закінчилася – то й добре, але ми втратили свою родину: брата й тата. Ми думали, може, батька на війну забрали, а може, розстріляли. Так тоді було. Та все одно нічого не дізналися.

– Коли ви наважились податися додому на Батьківщину?

– З Воронежа ми були б ще, може, не поверталися, але, як я вже згадувала, була страшна посуха. Не знали, що робиться в Україні. Вже був кінець сорок шостого року. Їхало нас п’ятеро: батько, мати, двоє братів і я. Верталися тільки ми з мамою, двоє. Брат в армії тоді служив. Але згодом і він повернувся. Комісували Мирона (так його звали) через виразку шлунка…Як ми приїхали сюди, то хата наша була зруйнована, не було де жити. То ми в родичів були. Але ще жила моя бабця – татова мама. Вона була старенька, лишилася сама й постійно кликала мою маму по допомогу. Та й згодом записали ту хату нам. Погано тільки, що далеко від села.

– Ви вже згадували, що приїхавши додому, не застали хати цілою. Які ще труднощі довелося пережити?

– Все забрали. Ніхто нічого не віддав, хоч ми й приїхали  додому через сім років. Лише доносили один на одного, хто і що забрав. Родина нас порятувала. Чим могли, тим поділились. Ще в той час колгоспів не було. Довелося навесні сіяти поле, та не було чим, не мали насіння. Добрі знайомі нас порятували, дали нам збіжжя. А восени, як вродило, ми відвезли їм стільки, як позичали. Мама годувала порося, щоби продати м’ясо. Ми нічого для себе не залишили – все на базар. За ті гроші купили коня, аби мати чим землю обробляти. Почали робити колгоспи і забрали в нас того коня. То якесь темне було життя, не можу нічого хорошого згадати. Мама пішла до колгоспу. Працювала за трудодень.

Далі вже почали трохи своє розводити. Від бабці корова лишилася, та й отак виживали. Тут я й до Черницької школи ходила, вже до четвертого класу пішла. У Воронежі я вчилася російською, а українською вміла розмовляти, бо з мамою вдома спілкувалися. Але в школі тут, в Україні, я мала проблеми. Коли писала диктант, то замість нашої букви «и» писала російське «е». поступово я зрозуміла, що не так, і вже писала правильно. Згодом ми бабусину хату перетягнули до Пісочної, до самого села. То було в п’ятдесят третьому році. Я вже закінчила десятий клас. Все-таки, мама посилала мене до школи, казала: «Хай йде до школи, що буде, те буде. Хай дитина має якусь освіту».

В той час мало хто мав освіту. Тоді пішла вчитися до Торгової школи в Дрогобичі і закінчила бухгалтерське відділення. Потім я сім з половиною працювала в ССТ – це було Сільське споживче товариство. Після цього працювала в бухгалтерії (економістом у плановому відділі) на Пісочнянському склозаводі. Тут я залишилась аж до того часу, коли пішла на пенсію – до дев’яносто першого року. Коли ми з чоловіком оженилися, то стали будувати хату. Отак завдяки праці рук ми її виставили. Дітей я трьох народила і виховала. Чоловік мій помер, коли йому було лише шістдесят. А я лишилася вдовою в п’ятдесят чотири. Уяви собі, скільки мені треба було всього пережити!

– Ваша історія життя вражає. Чи хочете щось додати на завершення?

– Те все не забувається, але я дуже мрію, щоб Україна зберегла свою незалежність і діти мої цього бажають. Дуже тішуся, що мати повернулася зі мною на рідну землю, що можу тут я жити, тут я й помру. Батьківщину й родину треба берегти. Нічого ціннішого нема.

Мітки: