«Вісла» – ті, хто вижив. Історія Володимири Готліб

Усім відомо про операцію «Вісла». Тисячі примусово виселених сімей, злидні, смерть і безвихідь. Та навряд чи можемо  сьогодні сповна уявити собі цю жахливу картину. Своєю життєвою історією ділиться Готліб Володимира Василівна – жителька села Черниця Миколаївського району Львівської області. Вона, як ніхто інший, знає, що таке «Вісла».

 

– Володимиро Василівно, де Ви народилися?

–  В селі Повнятичі біля Ярослава. Область, наче, була Львівська. Там я ходила до школи до першого класу. А вже п’ятий закінчила тут, у Черниці.

– Чим займалися Ваші батьки?

– Батьки займалися господарством. Мали дві пари коней, дві корови, свиноматки тримали. Наш батько багато буряків садив і возив на завод. Вони там виробляли цукор і нам давали гроші, ще й цукор давали. Так і жили. Мали багато поля, мусили все засаджувати, бо й господарство велике. Нас було четверо дітей, найменша, п’ята сестра, вже тут народилась, на Україні.

– Якими були взаємини у Вашій сім’ї? Чи займалися вашим вихованням, освітою?

– Звичайно. Ми до школи ходили, бо батьки хотіли, аби  здобули ту освіту. Але нас виселили сюди, та й вже що? Не було змоги. Батько захворів, а  щоб діти вчилися, треба було грошей. Одягнути, взути, нагодувати й вислати до школи. Треба було,  щоб дитина то мала. Якби ж була можливість вчитися, а її не було. Я пішла на завод, а сестра пішла на швейну фабрику працювати.

– Ким були Ваші батьки за національністю?

– Тато  був українцем, а мама – полькою. Через батька нас виселили, бо нас  всіх українцями вважали.

– У селі, з якого ви виїхали,  були ще українці, окрім вас?

– Та більша частина. Були й церква, і школа українські. Мене ще вчитель завжди брав виступати. Я віршики розказувала й співала.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пережити “сибірське пекло”. Історія Софії Мних

–  Чи заборонялася українська мова?

– Так, раз наша мама була полькою, то священик казав,  щоб ми польською вчилися, був проти української школи й церкви. Але ми не слухалися. Ми жили в тому селі дуже добре і з поляками нормальні стосунки були.

– Як у Вашому селі поляки ставилися до українців?

– Та нічого, добрі були стосунки. Аж поки не почалися ці переселення. Як привезли поляків з українського боку, то почалися грабежі, вбивства, ворожнеча. То була страшна подія. Нападали на нас, пограбували хату, усе забрали: і худобу, і збіжжя. Лишились голі стіни.

– Чи важко було вам жити в Польщі ще до виселення?

– Ми мали все необхідне. А вже під час виселення, протягом січня-лютого й аж до 13 березня, ми були в Ярославі на станції. Сиділи, нас люто охороняли, бо поляки могли й убити в той час.

«Забирайтесь! Ви вже тут нічого не маєте, мусите їхати в Україну»

– Володимиро Василівно, що можете розказати саме про той день, коли вас виселяли? Як ви потрапили в Україну?

– Як нас виселяли? Ми дуже плакали, не хотіли їхати. Виселяли примусово. Приїхали до хати й кажуть: «Забирайтесь! Ви вже тут нічого не маєте, мусите їхати в Україну». Зайшли до хати, а ми, троє дітей, лежали на ліжку. Перину з нас здерли, а ми голі – у нічних сорочках лишилися. Як виводили з хати, пам’ятаю як сьогодні, мама оперлася до дверей і дуже сильно плакала. Прийшов якийсь поліціянт, взяв її під руку й кинув до землі. Мама поцілувала двері й усе. Так нас забрали до Ярослава, де ми перебували два з половиною місяці. Ми жили в буді. То тато такі чотири стовпи збив і накрив зверху соломою й сіном. Ми там спали, сиділи, бо не мали права вийти. Нам подавали якоїсь одежі, все було в інеї, у снігу, морози страшні. Нас охороняли російські війська.

– Чи була у вас можливість взяти з собою якесь майно?

– Нічого ми не забрали, бо не дозволили. Усе залишили. Те, що на нас, і все. Так і поїхали. Так тоді з усіх сіл забирали, з цілої Польщі.

– Як вас зустріли в Україні?

– Та нічого… Нас привезли до Стрия вагонами. Сімдесят вагонів українців! А тоді вози по нас приїжджали й везли в різні напрямки: на Більче, ще кудись, ну а ми – до Черниці. Сусіди прийняли нас добре, прийшли до хати. Ми нічого не мали: ні їсти, ні пити, ні вдягнути. Люди принесли й картоплі, і молока, і хліба… Взаємини дуже добрі були, файно з нами жили.

– У чий будинок вас переселили?

– Як ми приїхали сюди, то два роки в одній кімнаті жили поляки, а в другій – ми. Потім вони виїхали до Польщі, а хата нам дісталася. Але їм все майно дозволили забрати зі собою. Багато чого продали. А нам було гірше, ми приїхали без нічого.

– Хто ще приїхав з вами сюди?

– Усіх наших родичів було виселено. Тільки татів брат залишився в Польщі. Він спочатку був у Франції, а тоді повернувся й побудував хату. Тато просив, щоби брат з нами їхав до України, але той не схотів. Думав, що переховається, але поляки вбили його. Дядькова хата мала б перейти нам, але батько захворів і ми залишилися ні з чим.

“Уночі сплю і сниться мені, що я йду додому, до школи, до церкви…”

– Яке становище було тут, в Україні?

– У Польщі ми були заможні, бо все мали. А сюди приїхали без нічого. Усе, що мали – то на нас. Нічого зі собою не привезли, бо все забрали поляки. Поки ми прижилися, до того часу не було можливостей, ні грошей. Нічого не було. Одразу було дуже тяжко жити. Землю нам дали, але не було, що на ній посадити. Люди приносили і пшеницю, і жито, аби засіяти поле. Дуже черницькі жителі помогли. А потім уже колгосп заснували. Мама тоді за трудодні працювала. Що то є? Тяженьке було життя, дуже тяженьке. Ще два роки в Черницькому технікумі була. А потім я пішла на завод працювати. Молодші ще до школи ходили, треба було забезпечити.

– Скільки Вам було років тоді?

– Та я з тридцять першого… Як приїхали сюди, мені було чотирнадцять. А на склозавод пішла в сімнадцять. Директор не хотів мене прийняти, бо я не мала документів. Коли  приїхали до Черниці, то нам їх усі спалили росіяни. А з нашого села за Польщі в сільськогосподарському технікумі вчився такий Курпіль. У той час, як ми приїхали сюди, він уже працював у конторі на заводі. Ну от я вийшла, стою й плачу, а виходить з кабінету пан Курпіль. Той чоловік спитав, що в мене сталося, а тоді пішов до директора. Головний вийшов, погладив мене по голові й сказав: «Завтра на роботу». Так я опинилася на заводі без документів. Я працювала там від сорок дев’ятого року й аж до пенсії. Тяжко було. Ні тато не мав роботи, ні мама.

– Як склалася подальша доля вашої родини?

– Батько дуже скоро помер. Лишилося нас п’ятеро дітей. Сестра з тринадцяти років була хвора на цукровий діабет. Прожила до п’ятдесяти. Та ми її рятували. Ми всі любилися, жили дружно, одне одному помагали.

– Чи сумуєте Ви за своєю малою батьківщиною?

– Аякже! Я ні разу не їздила додому. Моя сестра їздила, у Польщі залишилася її хресна мама. Вона нас порятувала й одягу дала, бо ми нічого не мали. Я би й нині пішки йшла, але не можу. Уночі сплю і сниться мені, що я йду додому, до школи, до церкви… Дуже тяжко було привикнути. Так хотіла би до своєї хати повернутися, хоч би подивитися, де мої ніженьки ходили. Хоч я тут прожила, а все одно додому понад усе хочеться.

Мітки: