Ліна Костенко. Бібліографічний фактаж

Я вибрала Долю собі сама
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці.

Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року в родині вчителів, у містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Згідно з переказом, тут під горою загинув від ран козак, який чекаючи на допомогу товаришів просив свого коня: «Ржи ще, коню, ржи ще!». Звідси, можливо, і пішла назва міста. «Так було чи не так, а мені з дитинства той кінь ірже, – згадує поетеса, – і козак вмирає під Іван-горою. І нема кому його китайкою вкрити »

Була дуже неслухняною дитиною і завжди намагалася від усіх утекти. Бабуся називала її «шура-бура». «Одного разу я прорвалася на вулицю, рочків мені було неповних п’ять. Дорослі за мною, але що більше мене доганяють, то далі я біжу. Вони благають зупинитися, а я чимдуж. Вискочили шалені кузини і теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добігаю до берега. Якби вони зупинились, може б, і я зупинилась. А вони в жахові, що дитина втоне, підступають ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: «Дайте мені свободу хоч тут!».

В дитинстві мріяла бути льотчицею. Якось вирішила стрибнути з парашутом. Взяла стару мамину парасольку, обідрала чорну тканину (адже парашут повинен бути білим, яким бачила його в небі), натягнула на каркас простирадло. Забралася на горище і, відкинувши драбину, стрибнула… Звичайно, сильно забилася. Але не плакала. Бажання літати не зникло у Ліни і в Києві, де з часом влаштувалася сім’я. А 22 червня 1941 роки дівчинка втішала рідних: «Не бійтесь. Я сяду в літак, полечу до Берліна, прив’яжу до шворки чорнильницю, та як розгойдаю її над Гітлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І закінчиться війна»…

Почала читати вже на четвертому році життя, дуже багато читала, бібліотекарки для неї підставляли сходи до верхньої полиці, де стояли рідко запитувані книжки. У 15 років вона вже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля … «Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні» – йшов бій за Дніпро, люди сховавшись в окопі плакали і молилися, а одинадцятирічна Ліна намацавши якусь гілочку, стала водити нею по стіні, намагаючись писати прописними літерами. І тут від вибуху снаряда стіна впала – разом з віршем…

Весь жах пережитого під час війни залишився в пам’яті з дитинства, якийсь час Ліна не могла говорити, заникувалась. А коли писала контрольні, то вчителька української мови стежила, щоб вона дописувала слова. «Бо й слова теж чомусь спотикалися і перескакували склади. Що не заважало мені писати вірші». Один із них був надрукований в піонерській газеті «Зірка». Вочевидь, у тому вірші було щось таке, що привертало увагу читачів, бо юна поетеса вперше пережила хвилини слави – поштова скринька не вміщала листів із захопленими читацькими відгуками. Війна забрала в учнів два навчальні роки. Після закінчення 8-го класу Ліна складає екзамени за 9-й клас і успішно – із золотою медаллю! – закінчує середню школу. Тогочасні медалісти-випускники середніх шкіл вступали до будь-якого вишу без екзаменів.

Ліна подала документи на філософський факультет Київського університету. Їй подобалася філософія. Але не судилося… «Я зайшла, – згадує Ліна Василівна. – Там стояв жовчний брюнет із чіпкими очима. Він був у цивільному, але мені здалося, що він був у чорних блискучих красах. І він мені сказав: «Таких как вы, мы не принимаем». Я йшла додому, не тямлячись від образи. Що значить – таких? Мені вісімнадцять років. Я ще нічого поганого не зробила. Я не збираюсь робити нічого поганого. Зрештою, я навіть не здатна зробити щось погане. Яка ж я – така? Що в мене батько репресований. У багатьох репресовані. То що, нам не вчитися?».

Такий ось розпачливий «потік свідомості» оволодів дівчиною. То було перше серйозне зіткнення із системою – попереду їх буде ще немало. Через рік вступає до Чернівецького університету. Але навчатися там не змогла через брак коштів. Батько репресований, а мати не змогла допомагати через мізерну заробітну плату – просила доньку повернутися додому. Голодувала. Одного разу знепритомніла на вулиці. Лікарка уважно подивилася на неї і сказала: «Голодний обморок. Дайте їй яблуко».

Повернулася до Києва. Вдалося вступити до педагогічного інституту. Все більше захоплювалася поетичною творчістю. Почала відвідувати літературну студію, де збирались такі, як і вона, початківці. Колишні учасники студії до цього часу пам’ятають тендітну, з розкішним хвилястим волоссям вродливу дівчину. В її тогочасних поезіях зразу ж вгадувався неабиякий талант. Найбільш проникливі здогадувалися, що в неї рідкісне обдарування, що вона – діамант, який потребує тільки огранення.

Ліна і сама відчувала своє покликання. Провчившись деякий час у Київському педагогічному інституті, вона вдається до досить рішучого кроку – залишає його і, витримавши у 1951 році дуже вимогливий творчий конкурс, стає студенткою Московського літературного інституту – єдиного на той час у світі вищого навчального закладу, в якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова.

Під час навчання в інституті гідно представляла українську поезію. Коли на літературних вечорах, на семінарах чи просто на дружніх вечірках у студентському гуртожитку починала читати свої твори, усі замовкали, бо враз потрапляли у полон її поетичного слова. І викладачі, і студенти були переконані: Ліна Костенко – майбутня знаменитість. Навчання завершувалось. У заліковій книжці – лише п’ятірки.

Подана як дипломна робота рукописна збірка “Проміння землі” отримала захоплений відгук відомого російського письменника Всеволода Іванова. “Це дуже талановитий поет з великим майбутнім, – писав він. – Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму… Я відчуваю, що українські вірші її досконалі…”.

Повернувшись до Києва після закінчення навчання, молода поетеса зразу ж відчула, наскільки процеси десталінізації гальмуються в Україні. Місцевій партійній владі були не до вподоби нові віяння. Вона добре розуміла, що з розвінчанням культу Сталіна раптом розкриються величезні злочини, скоєні комуністичним режимом власне на Україні. Тому й не поспішали з реабілітацією безневинно репресованих жертв, чинили опір усьому новому й свіжому, що з’являлося у житті.

Та все ж зрушення відбувались. Спочатку в літературі та мистецтві, потім – на інших ділянках життя.
Одну за одною Ліна Костенко видає дві поетичні збірки – “Проміння землі” (1957) та “Вітрила” (1958), в 1961 році – третю збірку «Мандрівки серця».

Всі, хто стежив за літературним процесом, відчули, що в поезію прийшла неабияка творча особистість. Проте на жаль, 1963 року набір четвертої книжки «Зоряний інтеграл» було розсипано. Така сама доля спіткала книгу віршів «Княжа гора» (вже 1972 року).

У 1972 році по Україні прокотилась лавина арештів. Але її обминули… Думається, просто побоялись арештовувати. І не тому, що вона була матір’ю двох дітей. Ні, причина в іншому. Коли репресовували, наприклад, Василя Стуса, то розраховували, що його як поета широкий читач майже не знав, бо він на той час не встиг видати жодної книжки. А поезію Ліни Костенко вже і знали, і любили.

Тому арешт популярної поетеси викликав би величезну хвилю протесту як в Україні, так і за її межами. Вихід було знайдено в тому, щоб ізолювати її, оточити глухою стіною замовчування. У 70-х був чинним так званий “чорний список”, що складався з імен письменників, яких не можна було згадувати, а їх твори – друкувати. Кожний, хто навіть ненароком порушував цю заборону, негайно звільнювався з роботи або, в кращому випадку, отримував сувору догану. Першим у тому списку стояло ім’я талановитої поетеси.

Отож між «Мандрівками серця» (1961) та книгою «Над берегами вічної ріки» (1977) – шістнадцятилітня зона мовчання. Справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману “Маруся Чурай”. Довгих шість років він поневірявся по видавництвах. Які тільки недоліки не приписувались цьому твору і які тільки ярлики не чіплялись на нього у редакційних відписках та внутрішніх рецензіях! Проте роман дуже швидко здобув всенародну любов. Кожне його видання вщент розкуповувалося. Його переписували, вивчали напам’ять.

З романом Ліни Костенко поверталася українська ідея – ідея незнищенності народу, як його пісні. “Минає день, минає день, минає день! А де ж мій сад божественних пісень?» – запитує себе Ліна Костенко і творить свій сад – книгу «Сад нетанучих скульптур» (1987). Того ж 1987 року виходить її збірка віршів для дітей «Бузиновий цар». А після періоду напруженої роботи Ліна Василівна робить воістину щедрий подарунок читачеві – «Вибране» (1989), куди увійшла збірка «Інкрустації». 1999 року Ліна Костенко видає історичний роман у віршах «Берестечко» – про найбільшу поразку в українській історії.

Ліна Василівна має особливу потребу перебувати тілом і душею в зоні боротьби, у зоні ризику. Кажуть, що коли один журналіст попросив Ліну Костенко про інтерв’ю, то вона призначила йому місце зустрічі у чорнобильській зоні. Щорічні народознавчі експедиції у 10-кілометрову чорнобильську зону, зустрічі з людьми, що повернулися у мертві поселення, фіксація на кіноплівці, документальні записи.

Тепер для Ліни Василівни звичним одягом є захисне хакі. “Ми – атомні заложники прогресу. Вже в нас нема ні лісу ні небес. Так і живем од стресу і до стресу. Абетку смерті маємо – АЕС”. Нескореність Ліни Костенко перед тоталітаризмом – це її людський подвиг, який ще потребує відповідного осмислення. Залишаючись нескореною, вона зберігала не тільки власну честь і гідність, а й честь і гідність рідної літератури. «Політичної біжутерії не ношу» – так одного разу відреагувала Ліна Василівна на спробу вручити їй високу урядову нагороду, і цим самим немов попередила про свою непідкупність – мовляв, мені не треба від влади орденів та нагород, я не йду на компроміси, свято бережу своє право митця говорити правду.

Пізнання творчості кожного великого поета потребує серйозної інтелектуальної напруги. Стосується це і Ліни Костенко. Попри класичну простоту її поетичного вираження, все ж необхідна напружена робота розуму і серця, щоб піднятися до її думки і почуття. Але не треба заощаджувати інтелектуальну напругу, пізнаючи творчість Ліни Костенко. Бо ця напруга віддячиться духовним визріванням, моральним самовдосконаленням, яке відбуватиметься під магічним, зачаровуючим впливом її поетичного слова.

«Є поети для епох» – так називається книга Івана Дзюби, присвячена феномену Ліни Костенко.

В цю книгу також з’явився проникливий діалог між Ліною Костенко та її дочкою Оксаною Пахльовською… «Таке відчуття, що зараз нічого не стримує – ні зовнішня ситуація, ні вік, ні переживу. Можу писати все », – визнає Ліна Василівна. «Вулкан прокинувся», – влучно зауважив поет і видавник Іван Малкович. Слава богу, що в Україні є такий діючий «вулкан»…


 

ПОРЕКОМЕНДОВАНО ДЛЯ ОПРАЦЮВАННЯ

В наявності у фондах Чернігівської обласної бібліотеки для дітей література відповідної тематики
Бакуменко, Олександр. “Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу…” : до дня народження Ліни Костенко / Бакуменко, Олександр // Українська літературна газета. – 2015. – № 5, 13 берез. – С. 4-5.
Бондаренко, Станіслав. Не така, як інші : до дня народження Поета / Бондаренко, Станіслав // Літературна Україна. – 2016. – № 10, 17 берез. – С. 13.
Заруденська, Валентина. Ліна Костенко : особистість української еліти. Матеріали для годин спілкування / Заруденська, Валентина // Шкільний світ. – 2017. – № 23. – С. 33-36. – Бібліогр.: с. 36.
Її неповторність // Літературна Україна. – 2015. – № 12, 19 берез. – С. 1-2.
Клочек, Григорій. Нескорена : штрихи до життєвої і творчої біографії Ліни Костенко / Клочек, Григорій // Дивослово. – 2017. – № 10. – С. 58-64. – Бібліогр.: с. 64. – Закінч. Початок № 9, 2017
Матвієнко, Анна. Ліну Костенко вшанували за гуманізм / Матвієнко, Анна // Літературна Україна. – 2013. – № 48, 12 груд. – С. 3.
Мовчун, Антоніна. Чарівний світ Ліни Костенко : до 70-річчя з дня народження / Мовчун, Антоніна // Початкова освіта (Шкільний світ). – 2010. – № 9. – С. 11-16.
Панченко, Володимир. “Поразка – це наука…” : роман “Берестечко” :19 березня Ліна Василівна відзначає своє високоліття / Панченко, Володимир // Дивослово. – 2010. – № 3. – С. 39-43. – Бібліогр.: с. 43.
Петришак, Іванна. “Якби знайшлась неопалима книга…” : урок за романом Ліни Костенко “Маруся Чурай” / Петришак, Іванна // Дивослово. – 2017. – № 1. – С. 18-21.
Справжнє і вічне : Ліні Василівні Костенко – 85! / підгот. Наталя Коваль // Українська мова та література (Шкільний світ). – 2015. – № 4. – С. 8-9.
Факти з життя жінки, яку називають совістю України : до ювілею видатної української поетеси Ліни Костенко / підготувала С. Білоус // Школа юного вченого. – 2015. – № 3. – С. 6-8.
Фіщенко-Савицька, Н. В. Маруся Чурай – символ нездоланої України : (до 385-річчя від дня народження Марусі Чурай) / Н. В. Фіщенко-Савицька // Все для вчителя. – 2015. – № 10. – С. 29-31.
Шугай, Олександер. Vivat, Ліно Василівно! : (роздум над книгою) / Шугай, Олександер // Літературна Україна. – 2017. – № 28, 20 лип. – С. 14.

 

Мітки: