Звичайний студентський ранок

Думаєте, студентське життя – це весело? Правильно думаєте. Але інколи це аж занадто весело… Для прикладу наводжу вам типовий ранок студента у всіх фарбах.

 

 

***

«HAPPINESS FOR MISERY! I WANT IT!»…

Боже, що ж так горланить просто над моїм вухом? Клятий будильник.

Дивлюся на годину. 5:00. Я можу спати ще 30 хвилин! Вже готуюся лягати в ліжко знову, але раптом згадую, що сьогодні семінар. До якого я, звісно, не готова. Круто. Просто чудово.

Я зітхаю і таки встаю. Намагаюся розшукати під ліжком свої хатні капці. Ледь не засинаю там, але все ж виловлюю їх і знову повертаюся в вертикальне положення.

Дістаю зошит, ручку і книжки. Тупим поглядом витріщаюся на питання семінару. Чому слова не складаються в речення? Таке відчуття, що вперше в житті бачу літери.

Але з третього разу я нарешті розумію, що саме там пише. Ура! Прогрес! Лишилося всього лиш написати відповіді. Сумно дивлюся на книжку. Намагаюся нашкрябати щось у зошиті. Але мене вистачає лише на десять хвилин, після яких приймаю доленосне рішення: «Та ну його. Перед парою щось прочитаю і своїми словами розкажу». Пафосно кидаю ручку і повзу в ванну.

Виходжу майже схожою на людину. Згадую, що треба поїсти. Відкриваю холодильник. Видовище сумне. У мами стався б інфаркт. Вже вкотре за цей ранок зітхаю і закриваю холодильник. В шухлядках знаходжу вівсянку. Кривлюся. Ні, щось мені вже не хочеться їсти.

Кидаю погляд на годинник. Треба виходити. Біжу вдягатися і складати сумку.

Я готова. Переможно усміхаюся. Вмикаю музику в навушниках. Зачиняю квартиру. Виходжу.

«Щось мені незручно», – думаю я. Дивлюся на свої ноги. І замість кросівок бачу блакитні м’які капці. Ще один доказ того, що читати книжки до другої ночі – шкідливо.

Намагаючись зберігати спокій, повертаюся до квартири. Перевзуваюся. Про всяк випадок дивлюся в дзеркало, чи бува не забула ще якусь частину одягу. Все добре.

Йду на зупинку. Дивлюся в екран телефону. Одногрупники питають, в якій аудиторії в нас пара. Якби ж то я знала… Згадую, що я староста і повинна знати. Зітхаю (ранкова традиція!) і з приреченим виразом обличчя шукаю розклад.

Поки відписую, кілька разів ледь не спотикаюся. Але до зупинки доходжу неушкоджена. Все ще не відриваю очей від телефону. Запихаюся в якусь маршрутку. Їдемо. Це схоже на американські гірки. За п’ять хвилин поїздки мене жбурляє у всі кінці маршрутки.

Я нарешті кладу телефон до кишені. Дивлюся у вікно і… починаю панікувати, бо не бачу знайомих пейзажів. Сіла не в ту маршрутку, напевно.

Вистрибую з неї на першій же зупинці. Озираюся. І не маю навіть поняття, де я! Шукаю іншу маршрутку. Уважно читаю написи і ніби знаходжу свою. Хоча вже ні в чому не впевнена. Їдемо. До початку пари 5 хвилин. Я незрозуміло де. Який прекрасний початок дня!

І нарешті, о диво, маршрутка зупиняється біля мого університету. Я вибігаю. До пари одна хвилина. Турбо режим увімкнено.

Вриваюся в аудиторію, червона, як буряк. Просто за мною заходить викладачка. Хоч раз мені пощастило…

«Ну що, ви готові до семінару?».

Ох…
Чорт.
Семінар.
Своїми словами розкажеш, так?

 

Але це вже зовсім інша історія.
Мітки: