Шарль де Голль. Великий француз і Великий батько

Де Голль завжди знав, що стане генералом. Один з п’яти дітей викладача філософії та історії Анрі де Голля, з раннього дитинства виховував себе сам. Наприклад, навчився говорити і читати слова задом наперед, що у французькій граматиці вельми непросто…

Силу волі маленький Шарль гартував у собі так: не сідав обідати, поки не вивчить усіх уроків. А якщо вважав, що завдання виконане не належним чином, то позбавляв себе десерту. Батьки прищепили Шарлю почуття патріотизму і трепет перед національною героїнею д’Арк. Один із предків Шарля брав участь в поході Жанни. Навіть у дорослому віці де Голль хвалився цим фактом і тому Черчилль називав його «Жанна д’Арк з вусами».

Улюбленим предметом з дитинства була історія Франції. Вона давала юній душі маленького патріота свідомість величі цінностей нації, цінностей не скороминущих, одномоментних, а вічних. Дуже глибоке, виняткове знання історії дало йому розуміння історичної перспективи Франції. І це – не лише висока гордість француза з древнього роду, з дитинства переконаного, що йому судилася особлива доля – служити Франції, а, можливо, і врятувати її. Досконале знання історії завжди допомагало Шарлю де Голлю швидко розгадувати смисл найскладніших політичних комбінацій, використовувати у своїх інтересах і правих, і лівих, і центристів, залишаючись незалежним арбітром над сутичкою.

Шарль не був занудою: йому були притаманні ніжні почуття і душевний трепет. В юності під псевдонімом Шарль де Люгаль він написав любовну новелу «Залайна». А в дитинстві, ставши переможцем в поетичному конкурсі, з двох можливих призів – гроші чи можливість публікуватись – Шарль вибрав останнє.

Він завжди прагнув бути першим. Це вдавалось не завжди, але в одному з Шарлем було важко посперечатись: кожного дня при шикуванні, коли капрал вигукував: «Рівняйсь!», де Голль був єдиним, хто не повертав голови – всі рівнялись на нього. Рівняння на де Голля! – хіба не заслуговує на мету життя? З часом на цю людину рівнялась уся країна. Сам він, не вирізняючись особливою скромністю, говорив: «У Франції були важкі часи, але завжди приходило спасіння, тому що у Франції були Жанна дАрк, Людовик XIV, Клемансо і Шарль де Голль».

У жовтні 1912 року він закінчив військову школу «Сен-Сір» – одну із найбільш привілейованих у Франції. Але молодий юнак, якому гостро бракувало «поміркованості» і «здорового глузду», характеру якого завжди була властива активна непокора (!), не зробив, ясна річ, швидкої кар’єри.

Він почав службу в піхотному полку (не в престижній кавалерії) у скромному званні молодшого лейтенанта. З кар’єрою у нього завжди були проблеми… Він ніколи не був конформістом, завжди діяв у відповідності до своїх переконань. Це й створило йому незаплямовану репутацію – основу його майбутньої грандіозної політичної кар’єри.

Чи легко було бути де Голлем? Чи легко було йому, бойовому офіцеру Першої світової війни, винести три поранення (кульове, осколкове і важке – штикове у стегно), потім – німецький полон у таборі (тричі втікав, але його повертали назад). Питання риторичне…

Згодом солдат у званні генерала залишився вірним своїм життєвим принципам у важкі роки випробувань Другої світової війни. Безсумнівна повага до воєнних якостей – дисципліни, хоробрості, рішучості, принциповості, безкомпромісності, самопожертви – не зрадили де Голлю.

Після війни Франція перестала потребувати де Голля і він пішов у відставку на цілих 12 років. Людині, яка всю війну перебувала на вістрі політики, довелось провести у добровільному вигнанні 12 років. Він розкладав пасьянси і чекав, поки знову стане потрібним Франції. «Пасьянс» в перекладі з французької означає «терпіння». Шарль де Голль любив пасьянси і завжди був терплячим. Але якщо хтось вважав, що політична кар’єра де Голля завершена, – він гірко помилився. Цей чоловік був наділений дивовижною якістю: він умів терпляче чекати, чекати багато років.

Він не бачив інших проблем, крім однієї – зробити свою країну великою державою. І йому це вдалося. Його життєве кредо вкладалося в лаконічну і водночас вичерпну характеристику – глибока віра у високу місію своєї країни. В мемуарах він писав: «Франція лише тоді є справжньою Францією, якщо вона стоїть в перших рядах. Франція, позбавлена величі, перестає бути Францією».

Він опанував мистецтво служіння батьківщині на фронтах двох світових воєн, а згодом спромігся гідно його реалізувати на мирному фронті народження оновленої Франції, в період становлення правових, політичних, економічних та соціальних засад П’ятої республіки.

21 грудня 1958 року Шарль де Голль став президентом Франції. І хоча генерал затвердив у Франції систему, яку історики та політологи назвали «режимом особистої влади» де Голля – треба визнати, що на чолі країни стояла легендарна особистість, наділена легендарними якостями. «Я завжди маю звичай брати на себе відповідальність», – заявляв він. А що може бути складнішим за вибір і відповідальність за нього? Інтереси нації були понад усе. Ніколи не занижував планку інтелектуальних вимог до самого себе! Завжди сам писав тексти своїх виступів, мемуарів, заяв і статей, часто повторював помічникам: «Справжня школа, що дає право наказувати, – це висока культура». У цьому був переконаний знаменитий лідер, який мав право говорити про себе: «Я сам визначаю політику і сам несу за неї відповідальність».

Він був безстрашним. 22 серпня 1962 року в передмісті Парижа група автоматників обстріляла президентський кортеж. У «Ситроен» президента влучило 6 із 150 куль, випущених терористами. Водія поранило, але він знайшов у собі сили рвонути вперед на максимальній швидкості й втекти з-під обстрілу. Де Голль чув свист куль біля своєї голови. Жоден м’яз не поворухнувся на його обличчі. Досягнувши безпечного місця, він пересів за кермо і уїдливо сказав: «Стріляти ці добродії зовсім не вміють. Я покараю цих нахаб за те, що вони стріляли також і в жінку». (Мадам де Голль сиділа поруч із чоловіком). Президент був обурений не так фактом замаху, як тим, що ватажок банди, відставний полковник його армії не вмів стріляти! Де Голль власноручно підписав йому смертний вирок…

Президент Франції завжди вірив у свою «зірку», свою долю, знав, чого хоче, заради чого живе – як і знав інше: як саме досягти своєї мети, бо був видатним політичним стратегом і блискучим тактиком. Альфою і омегою світогляду Шарля де Голля завжди була його глибока віра в національний фактор, у пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими.

Своїми успіхами Шарль ще був зобов’язаний своїй дружині. Вона була ідеальною Першою леді – жіночною, вишуканою, без будь-яких політичних ініціатив і завжди в тіні власного чоловіка. Її французи любили за жертовність в ім’я успіху чоловіка. А жертв і випробувань було дуже багато… Одним з них, можливо найбільшим, було народження третьої дитини, якої з нетерпінням і радістю чекали батьки. Дитина народилася із синдромом Дауна. Хвороба, через яку дівчинка ніколи не змогла говорити, їсти без допомоги, через слабкий зір не могла підніматися сходами, уникати небезпеки.

«У 38 років де Голль був поранений у саме серце, – так біографи генерала описували той шок, що пережило подружжя, дізнавшись про вроджену патологію донечки. – Він не думав, що людина може так страждати і не підозрював, скільки у нього було ніжності». В одному з листів до матері був крик душі, звернений до небесної несправедливості. З народженням хворої дитини його неймовірна віра у свою щасливу зірку похитнулась. Чому? Як? Хто винний в тому, що трапилось? Чи носить він в собі приховану ваду? Якби хвороба обмежилась лише фізичною неміччю! Але розум, розум, який він цінує понад усе! Чому Бог послав йому це випробування? Покарання? За що? Можливо, щоб випробувати?..
Новонароджену назвали Анною.

Згідно тодішньої системи охорони здоров’я у Франції, таких дітей зразу відлучали від батьків і залишали в спеціальних закладах. Але де Голль і дружина суворо заявили: ні, ми цю дитину нікуди не віддамо. Заради неї вони купили маєток, який потім став сімейним. Він мав відповідати всім критеріям для спокійного життя дівчинки: бути віддаленим від міста, щоб там було тихо, щоб перед очима був красивий пейзаж… Коли Анні виповнився рочок, в одному із листів своєму другу Івонн де Голль писала: «Ми пожертвували б усім: багатством, амбіціями, успіхами, якби це допомогло Анні». А багатство і амбіції у них були великі.

Не дивлячись на свою величезну зайнятість, батько годинами проводив час з малям. Гувернантка, яка працювала в сім’ї, пізніше розповідала, що де Голль, повертаючись з роботи, як дитина, повзав на четвереньках по кімнаті, граючись з донькою, і весь час наспівував: «Ви прекрасні, мадемуазель…»

Крістін Клер, дослідниця історії сім’ї де Голля, також відмічала цей зворушливий момент в житті генерала: «Він садовив донечку на коліна, а вона щипала його щоки і дряпала, залишаючи червоні сліди. Він дуже терпляче – так, як ніколи не поводив себе ні зі старшим сином Філіпом, ні з середньою Елізабет, – наспівував їй чи то дитячу пісеньку, чи то військовий марш».

Як тільки він чув крик Анни, зразу відкладав усі справи, брав на руки, заколисував і наспівував. Він цілував її, робив компліменти її нарядам. Вона любила гратись з його військовим кашкетом і часто засинала у нього на руках. Коли вона підросла, де Голль водив її в ботанічний сад, домовляючись, щоб їх пускали туди після закриття: ніхто не повинен був витріщатися на його доньку під час прогулянки.

Офіцери, які служили під начальством де Голля, згадували: «Коли виїжджали на маневри, командир кожну ніч замовляв машину, щоб проїхати 140 кілометрів додому і побачити Анну, потримати її на руках, а потім знову залишити і повернутися на свій пост. На межі сорокаліття де Голль став іншою людиною». Часто спостерігаючи за своєю улюбленицею, коли вона сама гралась, далеко не сентиментальний генерал багато разів повторював: «Як би я хотів, щоб вона була такою, як усі». В своїх мемуарах він писав: «Ця дитина була ще й милістю для мене, вона допомогла мені триматись вище людських зривів, дивитись на них іншими очима».

В розпал Другої світової війни, Шарль де Голль після чергового танкового бою говорив з полковим священником: «Повірте, для батька це дуже велике випробування, але для мене це ще й справжнє благословіння. Ця дитина – моя радість. Анна допомогла мені піднятися і над славою, і над невдачами, навчила бути вище обставин. Ми цінуємо скривджену дитину більше, ніж здорову. Без Анни, можливо, я не досягнув би того, чого досягнув. Вона давала мені так багато серця, так багато духу». Батько був безмежно відданий доні. Говорять, що єдиним словом, яке Анна могла чітко вимовити, було слово «папа».

В січні 1948 року Анні, якій тоді виповнилось 21 рік, стало зовсім погано: грип змінився бронхітом. Батьки дуже хвилювались: наступив той самий двадцятирічний рубіж, який вважався межею можливого для людей з таким діагнозом. 6 лютого стан дівчинки погіршився і Анни не стало. Смерть улюблениці стала сильним ударом для Шарля де Голля. Похоронна церемонія була скромною. Навіть друзів попросили не турбуватись. Після похорону генерал признався товаришу: «Вона була полонянкою. В цій дівчинці було щось особливе і привабливе, і я завжди думав, що, якби вона не була… такою, якою була, вона стала б дуже видатною». Попрощавшись з донькою, де Голль, глибоко віруючий чоловік, сказав: «Тепер вона стала такою, як усі».

Відхід Анни не перервав її глибокого зв’язку з батьком. Коли 22 серпня 1963 року машину генерала обстріляли, смертельну кулю, за його словами, зупинила рамка фотографії Анни, яку він завжди носив з собою у портфелі.

З політики він пішов сам. Але без неї не зміг прожити і року. Помер не доживши до вісімдесятиріччя декілька тижнів. Смерть застала його, коли він розкладав пасьянс. Карти так і залишились лежати розкиданими, але пасьянс життя де Голля зійшовся… На похоронах його наступник Жорж Помпаду сказав: «Франція овдовіла, а ми всі осиротіли».

Таким залишився у спогадах мемуаристів Великий Француз і Великий Батько. Він увійшов у десяток батьків, з яких треба брати приклад. Хай кожен батько сам для себе вирішить, чому він може навчитися у Шарля де Голля.

Мітки: