Роль та значення перших українських тижневиків у формуванні національної ідеї

На початку ХХ ст. українські землі все ще були розділені: Східна Україна та Наддніпрянщина до 1917р. перебували у складі Російської імперії, а Буковина, Галичина та Закарпаття аж до 1918р. були під політичним впливом Австро-Угорської.

 

Українській мові та культурі загрожувало поступове знищення. Внаслідок довгострокової дії Валуєвського циркуляра (1863) та Емського указу (1876) Наддніпрянська Україна була зрусифікована майже повністю. Однак, не зважаючи на політичний пресинг, інтелігенція продовжувала боротися за національні інтереси. Важливим кроком у цьому процесі стала видавнича справа та розвиток україномовної преси, для якого титанічні зусилля зробили громадські діячі: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко, В. Леонтович та інші. Саме вони створювали перші українські тижневики та силою слова формували національну ідею. Як це вдавалось, розглянемо на загальному прикладі україномовних видань («Громадська думка», «Рада») та на конкретних матеріалах публіцистів того часу.

 

«Грома́дська ду́мка» — перша щоденна українська громадсько-політична і культурно-просвітницька газета, попередниця «Ради». Її видавцем був В. Леонтович. Темами його матеріалів стали національне питання та народний рух. У своїх текстах автор вже пропагував автономний устрій України, підтримував українську фракцію у Державній Думі та доводив переваги автономного устрою для окраїнних регіонів Росії. Такі концепції розвитку не могли не вплинути на національну свідомість українців.

 

Однак 18 серпня 1906 року «Громадську думку» закрили після жандармського обшуку, а її наступницею стала газета «Рада».

«Рада» виходила в Києві від 15 вересня 1906 до 2 серпня 1914 року. Її видавав та фінансував Євген Чикаленко. Свого часу газета відіграла величезну роль у пробудженні національної свідомості українців.

По-перше, вона популяризувала ідею національного відродження серед широкого загалу. І хоча матеріали в ній іноді здавались занадто складними, наприклад, для селян, які погано розбирались у політиці та часто просто не вміли читати, вона все-одно завойовувала популярність. Як згадує Борис Грінченко, в селі люди таємно збирались по 30-50 людей лише для того, щоб почути про останні події та їх значення для України від грамотного товариша. Тобто спільними зусиллями публіцисти намагалися поєднати містян, мешканців сіл та еліту єдиними ідеями та концепціями розвитку майбутнього України.

По-друге, «Рада» фактично об’єднала всі політичні партії. У ній працювали соціал-демократи (Симон Петлюра), майбутні соціалісти-федералісти, ліберальна інтелігенція (Грінченко, Єфремов), меценати (Чикаленко, Леонтович). У редакції газети всі партійні інтереси відходили на задній план, люди сповідували єдину українську національну ідею.

 

До того ж, видавці намагались вирішити фінансові питання. Вони свідомо поставили низьку передплатну ціну (всього 4 карбованці, в той час як російськомовну газету можна було купити за 12), щоби політичне життя стало доступним для кожного. Однак найкраще про роль та значення «Ради» у творенні української свідомості розкаже той факт, що 2,5 роки після закриття газети більшість її читачів стали активними учасниками Української революції, а самі публіцисти увійшли до складу Центральної Ради та українського уряду, розбудовували Українську Народну Республіку і захищали її від агресії радянської Росії.

Яскравими постатями в історії стали редактори газети: Сергій Єфремов та Борис Грінченко.

У своїх роботах Сергій Олександрович відстоює права українців на національну пресу, друк літератури українською мовою, захищає діяльність «Просвіт» та підносить думки про об’єднання українського селянства. Такі ідеї ми можемо спостерігати зокрема у «Мартиролозі українського слова». Автор емоційно оповідає про занепад друкарства в Україні, який пов’язує з українсько-російськими політичними стосунками.

 

С. Єфремов відстоює право українців на свободу слова та друку. Для цього він акцентує на давнині та минулих успіхах українського друкарства, починаючи свою розповідь аж з ХVІ століття. Головна ідея цієї публікації – проголошення права українців на власну пресу та рідну мову, надія на те, що Україні вдасться відстояти все, що належить їй по праву, хоч сам автор і зізнається, що це звучить майже утопічно.

Ці ідеї С. Єфремов продовжує розвивати і надалі. Вже у матеріалі «З хвиль життя» автор знову звертає увагу на факти переслідування українських видань, розповідає про репресії національної еліти та засуджує політику Російської імперії.

Як бачимо, постійний акцент на історію українського народу, яка, на щастя, відома не тільки своїми поразками, а й має прекрасні приклади розвитку мистецтва та літератури, появи на політичній арені діячів, яким було не байдуже її майбутнє, а також вагомі аргументи на користь спроможності України розвивати свою культуру, мову і відповідно політику, апелюють до національних почуттів українців, поступово перетворюють їх на свідомих громадян, які мають власну позицію.

Однак ідеї С. Єфремова досі залишились актуальними, бо нині ми самі наступаємо на російські граблі. Раніше українську мову забороняли – тепер же вона стала державною. Однак чому більшість українців нею не говорять? Чому телебачення та радіо російськомовне? Чому лише віднедавна ми ввели квоти на україномовні пісні та збільшили частку україномовного ефіру – і то тільки після початку війни на Сході? Народ який не знає мови, забуває власну культуру – немає державності. І це мабуть головне послання С. Єфремова до нового покоління українців.

Величезний вклад у розвиток української преси, а отже, і у процес формування національної ідеї в Україні, зробив також Борис Грінченко. У його публіцистиці яскраво простежується чітка позиція. Він переконаний, що саме роз’єднаність українського суспільства заважає йому досягнути успіху у політичній сфері.

 

 

Зокрема у праці «Тяжким шляхом» автор наголошує: «Наше вкраїнське невміння єднатися, солідаризуватися давно вже відоме. Озирнувшися на минуле наше життя, можемо побачити, що багато й багато разів ми програвали справу тільки через те, що в потрібний час не вміли об’єднатися і йти гуртом, слухаючися громадської дисципліни. І в наш гарячий час це дуже помітно і страшенно нам шкодить».

Б. Грінченко також зазначає, що навіть коли українці мають якусь спільну програму, вони припинили робити щось для її реалізації.
Крім того, автор вказує на те, що українці часто критикують «Раду», мовляв вона занадто розумна для звичайних селян. З цією думкою він категорично не погоджується, адже навіть якщо це так і є, люди все одно звикають до хороших текстів і рано чи пізно це підніме їхній інтелектуальний рівень, допоможе стати свідомим громадянином.

Б. Грінченко також висміює зарозумілих українців, яких не влаштовує мова «Ради», бо вона ніби «якась не українська – «галицька», «кована»». Він акцентує: якщо хтось не знає чогось, це не означає, що цього не існує – просто варто розширити свій кругозір і припинити критикувати від нудьги. У «Раді», на його думку, дійсно відновлюють українську мову.

Очевидно, що ідеї Грінченка також залишаються актуальними. Хоча владні верхівки говорять про єдність українців, що ми бачимо насправді? На Сході люди старшого віку досі говорять, а головне вірять «у страшних бандерівців», а на Заході жартують з москалів. А чому дехто з жителів Донбасу досі підтримє «ЛНР» та «ДНР»? Чому досі ми не можемо визначитись чи потрібно нам вступати в ЄС, чи ні? Все це відбувається, тому що ми не єдині у наших поглядах.

А як щодо «складності» сучасних видань? Для нас краще переглянути стрічку в Instagram ніж почитати якісне аналітичне видання. Воно не зрозуміле, забагато тексту… А чого тоді хочете ви? Гарного профілю чи змін у країні і відповідно у вашому житті? Завдяки чіткій громадській позиції, активній діяльності, а головне – єдності – українці зможуть побудувати сильну державу.

 

Як бачимо, перші українські тижневики та їхні редактори відіграли величезну роль у формуванні національної ідеї і повинні вплинути на нас також. Актуальність праць вищезгаданих публіцистів показує – ми, мабуть, почали забувати про національну ідею. Залишається лиш визнати поразку і рухатись далі.
Мітки: , , , , , ,