Сповідь одинадцятикласниці

Ось він. День моєї персональної свободи, внутрішнього бунту і маленької незалежності. Ось він – сонячний та теплий. Тут мали бути слова вдячності та любові, радості та щастя, але не так швидко. Я НЕ ЛЮБИЛА ШКОЛУ!!!

 

▪ Не любила її, бо наша освіта мертва.
Вона вчить нас 15 предметів, але не вчить жити і застосовувати на практиці здобуті знання. На жаль. Ми виходимо зі школи “нафаршированими рибинами” і не знаємо ким хочемо бути. А звідки нам про це знати?

▪ Не любила її, як систему.
У цьому винні не виконавці (вчителі, адміністрація), а влада, яка вигадала структуру, що втратила свою актуальність ще до мого народження.

▪ Не любила її через відсутність вибору.
Я робила те, що від мене хотіли, чого очікували і що просили. Я стала вільною тоді, коли навчилася говорити “НІ” та усвідомила цінність власних пріоритетів та обмеженості часу, який виділений персонально для мене.

▪ Не любила, бо найголовніше в житті бути людиною, а не ВЧИТЕЛЕМ.
Я близько року не вітаюся з 2 представниками цієї професії. Чому? Бо все ж мої принципи деколи сильніші за вихованість. Тест на людяність вони не склали. А я не маю сил знаходити компроміс для тих, хто забув, що він перш за все людина.

▪ Не любила, бо вчитель – це не професія, а покликання.
За 11 років школи я мала змогу вивчати близько 20 предметів та спілкуватися з 50 працівниками (вчителями, педагогами, психологами, адміністрацією, технічним персоналом), які мали безпосередній вплив на те, ким я стала сьогодні. Серед них 1 людина змінила моє життя, 3 стали наставниками та менторами і 7 виконали своє найголовніше завдання – навчили. Інших я не звинувачую у невмінні викладати, просто як лікар не лікує всіх одними ліками, так і вчитель не може бути хорошим для всіх. Проте були й такі, яким варто задуматись про перекваліфікацію.

▪ Не любила, бо не існує нудних предметів – існує невміння їх подати.
Серед 15 предметів на належному рівні викладалося 7. Завдяки школі я вивчила 4, в яких я справді орієнтуюся. І тут не йде мова про мої здібності до математичних, природничих чи гуманітарних дисциплін. Тут йде мова про вміння донести. До прикладу, я нічогісінько не тямлю в математиці і якщо потраплю в пекло, то впевнена, що розв’язуватиму там рівняння і малюватиму графіки. АЛЕ!!! Я до кінця життя пам’ятатиму ці уроки. Кожен урок! Бо викладати так, як викладали їх мені – це талант.

Голландський фізик Волтер Левін сказав:

“Якщо ви не любите фізики, то вам ніколи її добре не викладали.” І справа тут зовсім не у фізиці, хоча у ній, зрештою, теж.

▪ Не любила, бо “відкриті уроки” у нас схожі на виставу в театрі.
Коли зал покидають глядачі зі сцени забирають декорації. І ніхто не дізнається правди. Проте ні, її знають всі, але сидіти на місці і нічого не змінювати комфортніше.

▪ Не любила, за те, що мовчать про “Народних Героїв”.
Кожного року серед працівників навчальних закладів оголошується конкурс “Успішний вчитель” і мене дивує те, що перемогу отримують ті, хто зовсім не є фаворитом учнів. Не завжди. Деколи її справді надають тим, хто її вартує. Проте, вчителі, які справді заслуговують цього звання, навіть не намагаються взяти участь у змаганні. Мабуть, вони вже отримали найбільшу нагороду – любов своїх вихованців.

▪ Не любила, бо нас не вміли чути.
Я знала людей, які професійно займалися спортом, проте отримували одиниці з фізкультури. Знала тих, хто склав ЗНО з певного предмету на 190+, а вчитель оцінив його знання в 5 балів. Я була тією, хто отримувала погані оцінки через власну думку і бажання відстояти свої права. Дехто не міг мене терпіти і намагався придушити ці внутрішні поривання, але не зміг і саме тому я не боюсь писати про це сьогодні.

Тут могли бути ще сотні слів про булінг, приниження чи зневагу, але на щастя мені пощастило з однокласниками. Проте я неодноразово чула такі історії від учнів інших шкіл.

 

Я не любила школу, як державну установу, але я любила її, як місце, де зустрічаєш надзвичайних людей. Так, у школі десятки мінусів, але це не означає, що вона не має права на виправдання. Її можна любити.

 

▪ Любити, бо тут ти вперше знаходиш справжню дружбу, вперше закохуєшся і вперше довіряєш.
Ти можеш посваритися з найкращою подругою і розійтися з хлопцем, але ти пам’ятатимеш про місце, де зустрів їх вперше.

▪ Любити, бо те, що нас не вбиває — робить нас сильнішими.
Кожна невдача — це ще один шанс почати спочатку. Чим більше “синців” ми заробили в дитячому віці, тим легше нам даватимуть справи у майбутньому. Все те, що сталося з нами — це досвід, а його за гроші не придбаєш.

▪ Любити, бо тепер ти знаєш, як потрібно “викручуватися”.
Важка контрольна — не проблема, можна списати. Не вивчив — вигадав сотні причин. Загубив щоденник — скажу, що з’їла собака. Не поспішай забувати ці навички. Вміння виходити сухим із води тобі ще знадобиться в університеті.

▪ Любити, бо школа — це простір для самореалізації.
Себе я створила саме тут. В 6 класі я почала брати активну участь в учнівському самоврядуванні. В 7 класі я підкорила шкільну сцену і вела кожну понеділкову лінійку. В 8 — я стала наймолодшим президентом школи. В 9 моя колекція грамот налічувала близько 30 нагород. В 11 класі я більше не працюю для розвитку шкільної громади, бо досягнула всього, чого тільки хотіла. Тепер я громадська активістка і працюю для міста, бо школа стала мені затісна. На порозі дорослого життя я точно знаю, яку професію я хочу обрати і ким бачу себе через 10 років. Своєму успіху на 50% я завдячую школі, бо саме тут в мене вперше повірили і показали, що навіть в 11 років ти можеш щось змінити.

▪ Любити, бо той, хто хоче вчитися — той зуміє це зробити.
Попри негаразди, невдачі та перешкоди нам дають можливість для навчання. У 2012 році в Пакистані п’ятнадцятирічна Малала Юсуфзай була важко поранена бойовиком через відстоювання права на освіту для жінок, а тим часом ми сиділи за своїми комфортними партами і списували самостійну роботу. Ми ніколи не задумуємося, як багато  маємо…

▪ Любити, бо тут живуть спогади.
Якщо колись я раптом засумую за школою, то точно не за тією “пародією” на неї, яку створила для нас система. Я сумуватиму за дитинством.

▪ Любити, бо тепер я особистість.
Я виросла революціонеркою, бунтаркою та повстанкою. Такою я стала у школі. Я знала, що свої права потрібно відстоювати, а за погляди боротися. Мені поталанило з людьми, які мене оточували. Ми жили за стратегією “всі за одного” і це гуртувало нас, а кожного з нас робило особистостями. І я захоплююсь тією сміливістю, з якою ми оголошували бойкот вчителю, бо нас не влаштовувала подача інформації. Тією відвагою, з якою ми відчиняли двері кабінету директора і вимагали правосуддя. Тією наполегливістю, з якою ми виношували кожну ідею, нехай не надто успішну.

 

Колись мої однокласники сміялися з мене, безпідставно звинувачували та грали у “мовчанку”. Сьогодні вони пишаються мною та моїми успіхами, а я пишаюся ними. Я знаю, що це амбітні та цілеспрямовані люди, які досягнуть успіху. Я знаю, що хтось розвиватиме власну громаду, хтось місто, про когось почує вся Україну, а то й цілий світ. Я знаю, що хтось стане хорошим програмістом, вчителем чи лікарем, хтось мандруватиме світом, а в когось братимуть інтерв’ю найуспішніші видання.

 

Я знаю, що через 10, 25 чи 50 років ми зустрінемося знову, щоб ще раз заспівати “Червону руту” так, як співали її на своєму останньому шкільному уроці. Я знаю, що де б ми не опинилися, ми пронесемо крізь життя найбільшу істину – залишатися людиною, бо про це нас так просила класний керівник.
Мітки: