Євгенія Гапчинська. Шлях до горизонту

Життя може і повинне бути суцільною радістю.

Л.Толстой

 

Суцільною радістю воно могло би бути в ідеалі. Але наше буття – не ідеальне. Життя – це боротьба. І в цій боротьбі, вважаю, треба знаходити сили витерти соплі, підвестися і йти далі. Бо хіба є щось солодше за ще оду перемогу над собою?

Є.Гапчинська

 

Євгенія Гапчинська – це особистість, яка пройшла досить важкий шлях становлення, випробування важкою хворобою і навіть злиднями, але наполегливо шукала свій шлях, долала всі труднощі і невпинно йде до свого горизонту, знаючи, що ніколи не досягне його. Вона ніколи не зупиняється на досягнутому, тому що досконалість не має меж. Вона, ця маленька тендітна жінка, іноді називає себе воїном. Київська художниця зробила щастя своїм брендом, а себе називає «постачальником щастя №1». Щастя є. Картини художниці життєрадісні і світлі, населені кумедними і зворушливими чоловічками. Її картини знаходяться в багатьох приватних колекціях і музеях світу… А ще у неї є свої галереї, сила-силенна проектів у світі моди та глянцю… Щастя потрібне всім.

 

Родина Гапчинських – це класичні сім «7»: батько – військовий, мама і п’ять дівчаток, з яких Женя – наймолодша.

Дуже дружня родина: батько – людина жорстка, а мама – навпаки – м’яка й ніжна. Відтак і виховання було відповідним: кнут і пряник. У перший клас пішла у 5 років, бо цього дуже хотіла сама. Вона вимолювала у батька це бажання. Адже в радянський час стати першокласником у 5 років було майже немислимо. Але Женя стала. Та попри відмінні оцінки, взаємини зі школою у неї не склалися. Не було друзів, та ще й 7 і 8 класи в силу об’єктивних обставин провчилася дома. Дуже хотіла до школи, гарно вчилась, але потім школу ненавиділа.

Вона сиділа на останній парті, бо була одна з найвищих. У п’ятому класі зріст був такий, як зараз. Подразником стало інше: що вона самодостатня, що вбрана гірше за інших, що «руда, веснянкувата і з кривими зубами». Тепер їй здається, що вона тоді не особливо страждала. Напевно, завдяки сім’ї, де її ніколи не ображали і завжди було місце веселощам. А ще тому, що глибину справжнього страждання пізнала, коли опинилася у гематологічному відділенні лікарні, з яким нерозривно пов’язані два роки життя.

Вона раптово захворіла на тромбоцитопенію. В дитинстві Женя була здоровою дитиною і практично не хворіла. Проблеми виникли в 12 років. Знадобилось декілька місяців і величезна кількість аналізів, щоб поставити правильний діагноз. Норма тромбоцитів (200 – 400 тисяч), а в неї було 18 тисяч. Була вся в синцях, постійно втрачала свідомість. У лікарнях лежала по 6 – 8 місяців. Дитяче гематологічне – відділення дуже страшне: щойно з кимось потоваришував, як його вже везуть у морг… Усвідомлення, що або хвороба її, або вона хворобу, прийшло одномоментно.

Женя розповідала, що якась вища сила зробила так, що вступаючи до художнього училища і проходячи медкомісію, вона втратила свідомість саме в кабінеті невропатолога. Зустріч з цією лікаркою стала для неї переломною. Вона сказала Жені: «Все в твоїх руках – або ти житимеш нормальним життям, або будеш згасати».

Жені дуже хотілося жити. Порадивши обливатися холодною водою та провівши багато сеансів голкотерапії протягом шести місяців, лікар і сама не знала, що зробила для Жені… У неї почалося доросле життя: навчання, друзі, знайомство з Дімою – у ньому не залишилося місця для хвороби. Її перестали цікавити тромбоцити, вона їх не вимірює з того часу, як у неї народилася донька Настя.

Яким же був її шлях у професію?

Вона не знала мук творчості, але до своєї професії в різний час відчувала полярні почуття – від любові до ненависті. Коли Женя у 13 років закінчила восьмий клас і озвучила намір піти в художнє училище, батько був категорично проти. Слово «училище» асоціювалося у нього тільки з ПТУ. «У моїй сім’ї не буде недоумків, – кричав він. – Всі мої діти закінчили десять класів і вступили до інституту, і ти зробиш те саме». Але думка про продовження навчання у школі вводили її в депресивний стан, адже на той час школу вона ненавиділа.

Женя настояла на своєму рішенні. Батькам було страшно, та вони мусили прийняти її вибір, тим паче, що життя знову почало їй смакувати. Вона й сама боялася всього – навіть тієї води, в яку щоразу мусила лізти. Однак властивість її характеру така, що коли страшно, в голові виникає одне і те ж запитання: «Ну, що, Женька, слабо? Нарешті ти щось не зможеш?»

Вона чітко знала, що коли здасться на волю страху, то це буде не вона. Тому знаходила в собі сили і робила. На такий підхід спроможний не кожен. Інша річ, що може просто забракнути сил. Але з дитинства вона була сильною людиною. Мама називала її «вухом від старого цебра, тобто мудрою такою».

Одинадцять років вона присвятила здобуванню освіти художника: десять у харківських художньому училищі й інституті та рік в академії мистецтв у Німеччині. Вчилася несамовито, день і ніч малювала, не пропускала жодного заняття, вічна відмінниця. І раптом виявилося, що знання тут нікому не потрібні. Коли вона здобула освіту, то виявилася не просто бідною людиною – вони жили буквально у злиднях: у них дитина постійно просила їсти, нічим було платити за квартиру, проїзд у транспорті.

Чоловік працював грубником, сторожем, кіоскером… І ось, аналізуючи своє життя, вона зрозуміла: не жалкує, що рано вийшла заміж, рано родила дитину, не жалкувала з приводу інших якихось вчинків у житті – а жалкувала за одним: за цими 11 роками тяжкої праці, замість якої не отримала нічого. Вона вважала на той час, що це її єдина величезна помилка.

Банально на щось потрібно було жити. Ще закінчуючи інститут, пішла на курси манікюру, обіцяли влаштувати в перукарню, але, на її щастя, а тоді – нещастя, в жодну перукарню її не взяли, а робити дома не захотіла. Влаштувалася в рекламну компанію менеджером… Почалася епопея, коли кожних три місяці змінювала роботу. Її ніколи не виганяли, просто вона розуміла: це не її, і шукала щось інше.

Ситуація переломилася в один момент. Коли в одній компанії вона з менеджера виросла до заступника директора, то зрозуміла, що стає фахівцем не в тій галузі, у якій хотіла б рости. Вона подумала: треба терміново йти, поки життя не почало вибудовуватися цим шляхом. Знайшла роботу декоратора, це було трохи ближче до того, що вона хотіла, але колектив трапився не найкращий… І знову все сталося в один момент: вона звільнилася, і наступного ранку розгорнула «Золоті сторінки».

Вона відчула на той час, що у неї добрі організаторські здібності, до того ж розуміється на живописі, а отже, може працювати в галереї, влаштовувати виставки. Зателефонувала в кілька галерей, і в «Срібних дзвонах» їй сказали : «Приходьте, ми хочемо на вас подивитися». Вона прийшла і відразу взялася за справи. І вже працюючи там, знову почала малювати. Скінчилися два роки пошуків…

Чомусь у житті Жені так складалося, що вона усе робила не за правилами, але в результаті той чи інший крок ішов їй у бонус. Сьогодні можна ствердити: такою, якою вона є, вона зробила себе сама. Творчій особистості потрібно творити. Знаєте, це як волога для тропічної квітки. Вона, звичайно, перший час зможе вижити і в спекотному кліматі, проте згодом почне згасати і втратить свої життєві сили. І Женя почала малювати. Просто так, для власного задоволення, для того, щоб прикрасити свою власну оселю. Часто-густо вона соромилася своїх нестандартних персонажів з великою головою і непропорційно маленькими ручками і ніжками. Але Діма їй сказав: «Слухай, цього ж ніхто не бачить. Малюй для себе, якщо дістаєш від цього задоволення».

 

 

Успіх і визнання до Жені прийшли не скоро. До них була довга дорога принижень і великих ризиків. Їй казали: «Як тобі не соромно виставлятися в перукарні чи ресторані, де твої роботи стоять на землі, прихиленими до стіни». Але вона була переконана: якщо це хороші роботи, то їх обов’язково помітять – незалежно від того, де вони розташовані. І якщо про неї довідаються ще п’ять людей, то це вже добре. Були ситуації, коли віддавала в заставу квартиру, брала кредити… Вона часто плакала, але не зупинялась.

Коли її просять сформулювати рецепт успіху, чоловік підказує: «А ти розкажи, як після кожного важливого рішення ти місяць на нервовому грунті маєш серйозні проблеми зі шлунком, майже нічого не їси, розкажи про інші супутні проблеми». Вона переконана: перемагає той, хто ризикує і не зупиняється після першої ж невдачі. А їх може бути сотня – і лише сто перша спроба принесе успіх.

Шлях до успіху – це даний Богом або батьками характер, це сутність людини. Женя завжди була воїном. Її можна було зламати, але – на день, а потім вона ставала ще сильнішою, мудрішою, загартованішою. Їй доводилося починати самостійно не тільки в творчості, а й у бізнесі – тому сьогодні їй ніхто не указ. Правда, чоловік називає її бізнес-бебі, бо бізнес-леді інакші – гарні, вихолені, стервозні… А вона на людях ніяковіла. Іноді на вулицях запитували: «Це ви Гапчинська?» Відповідала, що ні, і втікала…

Пройшовши важкий шлях становлення, Євгенія ставала жорсткішою і навіть жорстокішою, перестала жаліти слабких – на власному прикладі впевнена: все в руках самої людини. Часто ми самі леліємо свою слабкість… Ще почала спішити жити. Раптом осягнула, що кожен день життя може стати останнім, а тому почала віддавати близьким більше любові. Нам часто ніяково говорити теплі слова, але можемо й не встигнути їх сказати. А ці слова насправді так багато важать… Стала більш закритою до чужих, аніж раніше. Бо навколо все більше людей, які хочуть познайомитися з нею, поспілкуватися… А в неї на це бракує часу – набагато важливіше щось намалювати, ніж комусь солодко всміхатися і робити вигляд, що ти – добра фея.

Важко щось заперечити відомому американському художнику Джексону Поллоку: «Кожен малює те, чим він є сам». Атмосфера її картин спроможна привнести в буденне життя казку, тому що ця казка завжди живе у її душі. Ось як вона говорить про свій внутрішній світ:

 

 

«Моє нутро – як кошик з діафільмами. Я намагаюся відкинути все зайве, щоб якнайбільше встигнути. Мої руки – це лише інструмент, за допомогою якого реалізую те, що є у голові, а головне – в душі. Є три дні на тиждень, коли закриваюся, відключаю мобільний телефон і малюю, хоча не буває дня, щоб не присвятила малюванню бодай дві години».

Кохання…

Женя закохалась у свого одногрупника з училища – майбутнього художника Дмитра Гапчинського – коли їй було 13 років. Її часто запитують, чи не тісно їй з чоловіком на одній території. Адже двом творчим особистостям часто стає важко вживатися поруч, хтось хоче домінувати. Але це не про Гапчинських. Вони не стомилися бути разом вже біля трьох десятків років. На подібні запитання журналістів Женя відповідає:

«Ні, що ви! Я настільки люблю Дімку, що все готова залишити заради нього. Мені навіть здається, що колись моя любов не була такою глибокою, як зараз. Я ніколи до Дімки ні з ким не зустрічалася, не цілувалася, і ні про що не шкодую. Я дуже щаслива. Іноді мене запитують, як нам вдається бути разом у гармонії так довго. Напевно, це через глибоку повагу, через розуміння, що жити з кимось – ще не означає мати іншого за свою власність, через взаємне усвідомлення, що, аби почуття збереглися, над ними щодня треба працювати, намагатися у життя вносити незвичайність навіть у дрібницях».

При Женіному захворюванні було небезпечно народжувати дитину. Коли стало відомо, що вона чекає дитину, лікарі заставили їх з Дімою підписати документи про те, що всю відповідальність вони беруть на себе. Вони так хотіли дитину, що не допускали найменшої думки про те, що щось буде погано. Вони твердо вірили, що все буде добре. І справилися.

Секрет здоров’я – в силі духу, в любові та у вірі. Віра у зцілення – це вже є зцілення. Хвороба завжди підступна і хитра: чи вона тебе перемагає, якщо ти їй це дозволяєш, чи з часом ти знищуєш її. Гапчинська переконана: «Треба твердо стояти на позиції, що ти здорова. А ще потрібно організму допомогти, дотримуючись здорового способу життя».

Постійно у нашому житті є два дуже складні моменти: робити вибір і нести за нього відповідальність. Це потребує великої сили духу. Найважливіші рішення в сім’ї Гапчинських приймає Женя… Однак вона завжди відкрита для думки найближчих людей. Навіть донька часто звертала увагу на те, чого вона, переповнена азартом, не помічала. І в її словах була слушність. Є чотири людини, на думку яких завжди зважає Женя – це чоловік Діма, донька Настя, помічниця в галереї і водій. Звичайно, є друзі, партнери, просто хороші знайомі, але ця четвірка, як рідкісні перли, яких губити не можна, їх треба леліяти і ними треба пишатися, що Бог дав щастя їх мати.

 

 

Гапчинська гарна, успішна, сильна, хоча в дитинстві мала вагон і маленький візочок комплексів з приводу своєї зовнішності і маленького зросту. Всю юність вона проходила з прізвиськом «Руда» або «Іржава» і думала, що не подобалася жодному однокласнику. Переломним моментом стало знайомство з Дімою. Те, що вона перестала хвилюватись через надумані вади, повністю заслуга Діми. Кожного дня вона чула слова про те, що вона найкрасивіша, значно красивіша за моделей з обкладинок глянцевих журналів. Може це й не зовсім правда, але для неї цього достатньо. Вона знає, що подобається чоловікові та доньці і щаслива від цього. Знає й те, що всім подобатися неможливо, а все, що по-справжньому має значення, – це твій дім, чоловік, дитина і ті декілька людей, з якими ти пліч-о-пліч працюєш з ранку до вечора. Думка цих людей дуже важлива, а не думка когось.

Євгенія ніколи не цікавиться думкою інших. А оскільки не цікавиться, то й не знає, що про неї говорять. Кожна жінка хоче мати надійний тил. І в цьому вона дуже щаслива. Її тил – це її чоловік. Вона говорить про нього з неймовірною теплотою і любов’ю:

«Діма – мій перший і єдиний чоловік, друг, психолог, мама й бабуся в одній особі. Це той, хто тішить мене ранками і зігріває ночами. Ми надійно «вросли» один в одного. Недаремно говорять, що є щось більше, ніж любов. Тепер вона знає, що це величезне почуття спорідненості, бажання пригорнутися до цієї людини, турбуватись про неї, розуміти, що це твоє, рідне, єдине і іншого бути не може».

Головне – Діма. Він беріг її серце, коли їй було дуже важко. Вона з кожним роком дедалі більше його кохає. Усі трагедії, хвороби, переїзди, злидні переживали разом. Своє натхнення вона також черпає від чоловіка. У неї іноді язик не повертається називати його просто чоловіком. Він така велика людина для неї – друг, коханий. На ньому світ клином зійшовся. Вона просто ввечері повинна торкнутися його. Як діти не можуть без улюбленої іграшки, так вона не може без Діми. Натхнення для неї – це його любов, вона живить її.

Без підтримки чоловіка їй важко було б займатись улюбленою справою. Діма їй часто каже: «Ти мотор, а я колеса – куди ти будеш рухатись, туди я буду крутити колеса». Гапчинська визнає, що не дивлячись на нібито його слабкість і її силу, він набагато сильніший за неї. У нього вистачає терпіння жити з жінкою, яка завжди невгамовна, не спить ночами, яка вічно щось записує і змінює свої плани. Він мовчки виконує її прохання і доручення. На ньому реклама, поліграфія. І загалом усе-усе-усе, що стосується виставок, продажу, інтерв’ю, сувенірної продукції: тарілок, каталогів, дитячих сувенірів. Всього-всього.

Про те, що це дуже сильний чоловік говорить і те, що пережити такий успіх дружини здатний лише сильний чоловік. І як пережити: спочатку змиритися, а потім любуватися, насолоджуватися і пишатися. І любити обраницю ще більше. Для того, щоб отримувати задоволення від успіху коханої, потрібна особлива мудрість. Особлива мудрість потрібна і для того, щоб взяти на себе хатнє господарство…

У неї є картини, присвячені доньці. Це такі собі осередки справжньої людської доброти та відвертості. Женя каже, що це особливий прояв любові. Вона проявляється по-різному: малюванням картини чи «прочуханкою» за необдуманий вчинок. Женя намагається виховувати доньку любов’ю. Причому ця любов всебічна – починаючи від любові до ближнього і закінчуючи любов’ю до того, що тебе оточує – людей, які живуть по-сусідству, поета, чиї слова ти вже другий день тихенько нашіптуєш собі під ніс, фільму, про який після перегляду мимоволі думаєш. Врешті-решт, сутність людини – це саме те, кого і що вона любить. І для цього не треба бути видатним філософом чи психологом. Варто просто любити.

Картини Гапчинської дуже привабливі, тому, що в них нема ніякого пресингу, не підняті ніякі складні теми, немає нічого гострого, соціального, важкого, шокуючого. По-перше, це не її, а по-друге цього так багато в житті, що краще витратити свої дні на те, щоб потішити когось, принести радість і легкість на душу. Це ж прекрасно, що, глянувши на кумедних чоловічків Гапчинської, хтось зайвий раз посміхнеться. Світ від цього хоч на краплинку стане світлішим. Її великоголові ангели з рожевими щічками викликають дитяче захоплення і легку тугу.

Тугу за дитинством, віру в дива. Її ангели, як діти, люблять варення, морозиво і солодкі цукерки. Вони вирощують цибулю в банках, сумують над «старою картоплею», мріють про доросле життя, вони пустують, їх ставлять у куток. Вони, як і діти, радіють знайденій копійці і живуть своїм власним чистим прекрасним життям і усвідомленням того, що щастя є. На її творіння не можна дивитися без посмішки. Доброї, щирої, дуже дитячої та наївної, тої, яка буває у років п’ять-шість.

Не можна навіть уявити, які ще речі – музика, книги, люди врешті-решт – можуть викликати таке почуття дитинства, любові до світу та оточення. Женя називає себе «Постачальником щастя №1». Вона дає зрозуміти, що про дитинство не треба згадувати, ним потрібно жити, адже щастя все-таки існує, просто потрібно по-дитячому відкрити очі і побачити його поряд. Мабуть, це справді велика перевага перед іншими почуватися щасливою будь-коли, будь-де, за будь-яких обставин.

 

Щиро звучать її слова: «Пам’ятайте, що щастя все таки є! Любіть віддано! Любіть тих, хто піклується про вас. Любіть єдиного чоловіка. Любіть свою країну. Будьте чесними. Працюйте багато, їжте мало. Не соромтесь своїх почуттів, тому що життя тільки одне. Любіть зараз і тут, іншого часу не буде. Потім – значить ніколи. Залишайтесь дитиною, вічною…»

Мітки: , , ,