Обережно, злодії!

15:03

Стою на зупинці й чекаю маршрутку, аби після чотирьох пар нарешті доїхати в гуртожиток. Дочекалася!  Довгоочікуване «24» маршрутне таксі для всіх виглядає надто привабливим, бо майже порожнє. Але це не надовго. Після нашої зупинки, зазвичай, воно заповнюється повністю.

Перед входом до автобуса помічаю, що деякі дівчата знімають свої рюкзаки з плечей і тримають їх в руках спереду, а пані притискають свої сумки ближче до себе, і лиш тоді заходять. Чутки, що у Львові побільшало злодіїв, очевидно, розійшлися, тому люди стали помітно обережнішими.

Особисто я заходжу в маршрутку, міцно тримаючи телефон в руках. Після гіркого досвіду, коли рік тому у мене вкрали телефон, не можу лишити телефон в кишені чи сумці. Мені здається, здалеку видно людей, у яких вже щось крали. Вони надто обережні у людних місцях, і чи не в кожному бачать потенційного злодія.

Всередину пропихаюся із труднощами, бо за мною ще десяток бажаючих швидше та без черги пробратись усередину. Стою посередині і не маю за що триматися, але це не проблема, бо обличчям впираюся у чиюсь спину, а ззаду і збоку мене притискають люди.

Дихати немає чим, поворухнутись не можна. Розумію, що, якби  телефон не був в руках, то сусід запросто міг би витягти чи «по-сусідськи позичити» у мене щось із кишені. Так, власне, і відбулася крадіжка минулоріч. До речі, у цій же, «24» маршрутці.

Через кілька зупинок відчуваю якесь пожвавлення. Люди починають щось активно та голосно щось обговорювати, і з одного кінця маршрутки в інший, інформація долітає дуже швидко.

«Люди, злодій! Він хотів у мене витягти телефон!»

І почалося! Всі кричать, щось розказують, доказують, фотографують злодія і чіпляються до нього.

«Слава Богу, вирахували. На один вкрадений телефон менше»

 

Але так буває не завжди. Взагалі, Львів вважають одним із найбільш кримінальних міст України. Він займає друге, після Одеси, місце у цьому рейтингу. Кишенькових злодіїв стало набагато більше. Вони, до речі, мають свої продумані схеми.

Зазвичай, вони не крадуть поодинці. В заповнену маршрутку заходить групка з 2-3 людей, долучаючись по одному на кожній зупинці. Один з них, як правило, має чимось зайняті руки, наприклад, газетою чи светром … Після крадіжки він ховає, вкрадене під те «щось», відразу виходить на наступній зупинці, а потім передає награбоване іншому. Це все насправді систематизовано і серйозніше, ніж здавалося б. Таке собі, мистецтво грабування.

Ну, і найчастіше це старші чоловіки, які, на перший погляд, нічим не вирізняються, але, якщо вдивитися, то, зазвичай, можна в них побачити типових екс-в’язнів. А цей чолов’яга так і виглядає. Насуплені брови, похмурий вираз обличчя, нерозбірлива, невпевнена мова. І його зовнішній вигляд далеко не з кращих. Здається, люди це теж почали помічати.

Доїжджаю до своєї зупинки. Розмови щодо злодія вже стихли, але ще одна «недопотерепіла» жіночка активно продовжує обговорювати інцидент.

«І була б я без телефона. Бо хто б мені його віддав?! Поліція всюди – справедливості ніде!»

Суспільство не виробило в собі процес довіри до поліції, і в більшості випадків вони або вирішують проблеми своїми силами, або просто закривають на оце очі. До слова, найчастіше до поліції звертаються із заявами про крадіжку телефонів. До того ж, знаходять лише відсотків 5 зі 100. З-за такого малого відсотка «щасливчиків», звертаються в поліцію далеко не всі.

15:26

Я виходжу з автобуса, і потрапляю ніби в якийсь інший світ, де кожен другий для мене – злодій. Розумію, що крадіжки були, є і будуть, ніхто від цього не застрахований. Але все ж таки кожен може себе, хоч мінімально, але перестрахувати, міцно тримаючи сумку біля себе, не лишаючи нічого в кишенях та слідкуючи за своїми речами.

 

В наш час потрібно бути максимально уважними, щоб зберегти свої речі, нерви та спокій, а, особливо, у переповнених львівських маршрутках.
Мітки: , , ,