Історія першого в Україні музею-в’язниці

Національний музей – меморіал жертв окупаційних режимів, або ж просто «Тюрма на Лонцького» – це приміщення, стіни якого досі приховують в собі безліч таємниць та людських страждань, спричинених масовим спротивам проти пануючої влади на території окупованої України.

Приміщення розташоване на вулиці Степана Бандери,1 (вхід з вулиці Брюлова). Будівлю звели наприкінці дев’ятнадцятого століття за проектом Юзефа Яновського. Спочатку вона мала військове значення і слугувала як комплекс казарм для жандармерії, а згодом, у різні часи, її почали використовувати як слідчий ізолятор польський, німецький та радянський окупаційні режими, кожен з яких переслідував власну мету задля утримання арештантів. Тут люди знаходились під слідством, яке могло тривати від декількох днів до декількох років.

Під час польської окупації західних земель, державна поліція, звинувативши в антидержавній діяльності ОУН, почала активну боротьбу проти її учасників. Розпочались масові арешти, допити, велось слідство. Польська влада вбачала у них особливу небезпеку. Так у 1936 році під час Львівського процесу у тюрмі перебували видатні політичні діячі Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь. З огляду на історію окупації Галичини здебільшого тюрма використовувалася для політичних в’язнів.

На початку Другої світової війни під час першої радянської окупації у 1939 – 1941- х роках слідча в’язниця, у якій знаходилось управління НКВС області перебувала під владою Радянського Союзу. Продовжились арешти, придушувалися українські націоналістичні рухи. За статтею № 54 КК УРСР в’язнів звинувачували за зраду Батьківщини, буржуазно-націоналістичну діяльність, інакодумство тощо. Арешти відбувались хаотично. Брали під арешт навіть цивільних, котрі прогулювалися Львовом. Люди виходили вранці з дому і не поверталися. У пресі того часу неодноразово публікувались оголошення про зникнення рідних.

«Зраду батьківщини тоді могли «пришити» кожному навіть за цілком безглузді і, на перший погляд, несерйозні висловлювання», – розповідає працівник музею, історик Ольга Зброжко.

Найтрагічнішою сторінкою в історії тюрми на Лонцького став червень 1941 року. В той час німецькі війська підступали до Львова. Відбувалось бомбардування міста. Тюрми на західноукраїнських територіях були вщент переповнені ув’язненими, що спричинило проблему для радянської влади. Згідно з наказом наркома державної безпеки СРСР Всеволода Меркулова арештантів варто було розподілити на тих, кого слід евакуювати і тих, кого присудили до вищої міри покарання. Оскільки план евакуації не було виконано, керівництво НКВД розпочало масові розстріли, що тривали протягом червня-липня 1941-го.

Радянська влада арештовувала не лише українців. Серед розстріляних у списках зазначені також поляки та євреї. Розстріли відбувалися у підвалі та у камерах. Навіть сьогодні точне число загиблих невідоме, оскільки радянська влада вміло приховувала наслідки своїх діянь, але згідно зі списками розстріляних, понад 1500 осіб було страчено у стінах тюрми на Лонцького. Цей період став найтрагічнішим та найжорстокішим прикладом того, наскільки низько радянська влада оцінила людське життя, не давши при цьому надії на порятунок.

 

Цьогоріч минає 77-ма річниця кривавих подій літа 1941- го. Після перемоги СРСР над Німеччиною радянська влада повертається до Львова. З того часу і до проголошення незалежності України тюрма слугувала приміщенням карально-репресивних структур Радянського Союзу. В різні роки тут відбували покарання тисячі українців, діячів ОУН, УПА, противників тоталітарних режимів.

У цих камерах сиділи також представники культурної опозиції – шістдесятники та дисиденти, серед яких Іван Гель, Богдан та Михайло Горині, подружжя Ігоря та Ірини Калинців, Юрій Шухевич, В’ячеслав Чорновіл та багато інших. Окрім фізичного насильства арештанти перебували під постійним психологічним тиском. Нестерпні умови перебування, холодні камери, спалахи епідемії, тиф – все це стало причиною смерті багатьох ув’язнених.

2009 року завдяки зусиллям громадськості на чолі з колишніми політв’язнями влада передала корпус буцегарні під музей. На території України – це єдиний музей-тюрма, який повністю зберіг свою автентичність. Сьогодні у стінах музею проводять заходи присвячені темі захисту прав людини, вечори пам’яті, зустрічі для юнацтва тощо. За словами пані Зброжко, музей відвідують не тільки українці, а й серед іноземці.

Відвідавши тюрму на Лонцького, розумієш наскільки високу ціну заплатили українці тоді і продовжують сплачувати на території бойових дій сьогодні, аби по-справжньому відчути дух патріотизму, почуття гордості і вдячності за право називати себе українцем.
Мітки: , , , , , , , ,