10 професійних заповідей журналіста: суб’єктивний список

Для мене найскладнішим у журналістиці було і залишається спілкування з людьми. Мені важко і часто некомфортно комунікувати з іншими людьми, але через мою роботу доводиться це робити дуже часто. Медійна діяльність напряму пов’язана зі взаємодією у суспільстві та спілкуванням з людьми. Тому і соціально-психологічний портрет журналіста, і мої десять професійних заповідей безпосередньо стосуються саме цих царин.

 

  •  Правило перше – вміння комунікувати

А для цього, на мою думку, просто необхідно дотримуватися мінімальних правил етикету та елементарної ввічливості. У робочому спілкування з колегами, героями матеріалів чи коментаторами для мене обов’язковим є привітання/подяка/вибачення. Це щось таке, що розуміється саме собою.

Хочу створити навколо себе зону ввічливості та добра, як би пафосно це не звучало. Бо так набагато приємніше і комфортніше працювати. Ти наче у такому теплому і м’якому коконі. Не завжди інші поводять себе так само, часто люди не вітаються, або не відповідають на повідомлення. Але я не намагаюся нав’язати співрозмовникові власні «правила гри». Для себе виробила отакий етикет поведінки у спілкуванні.

Можливо, хтось назве це лицемірством, якщо людина дякує/просить вибачення нещиро, а лише через дотримання норм етикету. Усвідомлюю, що деякі мої співрозмовники можуть ввічливо відповідати тільки через почуття певного обов’язку чи виконання правил. Проте я готова до цього, мені приємніше прочитати слова ввічливості/вдячності, хоч і трохи сухі, аніж побачити цілковите ігнорування мого повідомлення.

 

  • Правило друге – творення власного контенту

Тут про плагіат. Мені аж соромно списувати щось звідкись замість того, щоб створити щось своє, унікальне. Може, навіть гордість не дозволяє. Якось колишній викладач нашого факультету Богдан Тихолоз сказав, що «найцінніше, що ви можете дати цьому світу – це ви самі». То чому ж позбавляти світ такого багатства? Навіщо його приховувати? Ми часто невпевнені у власних силах, переконані, що створюємо щось незначне, некруте. І я часто сама грішу на такі думки. Розв’язання проблеми просте – показати своє творіння комусь авторитетному (бажано людині з медійної сфери).

 

  • Правило третє – точність понад усе

Точність у сучасній журналістській діяльності завжди змагається за першість з оперативністю. Мій суб’єктивний вибір – точність. До речі, саме «правдивість і точність» є одними з редакційних цінностей ВВС: «Ми прагнемо бути точними і правдиво висвітлювати події. Точність має більше значення, ніж швидкість, і часто це не просто питання правдивості фактів. Щоби дістатися правди, ми зважуємо усі відповідні факти та інформацію».

 

  • Правило четверте – відповідальність за усе, що створюю

Те, що ми написали/сфотографували/змонтували, назавжди залишається на просторах інтернету. І тому потрібно розуміти власну відповідальність за свої творіння і не боятися брати її на себе. А це значить – перевіряти факти, уникати оцінних суджень і ярликів, префіксів «най», зберігати баланс думок, завжди слухати дві чи три сторони конфлікту, як би важко/боляче/нестерпно це не було.

 

  • Правило п’яте – визнання власних помилок

Усі ми – люди. Ми помиляємося. І робимо це дуже часто. Але це зовсім не причина ховати голову у пісок. Помилки варто сприймати не як катастрофи і падіння, а як новий досвід. Я щаслива, що працюю у команді, де помилки бачать і оперативно виправляють, а не намагаються приховати. І, звісно, вчаться на них, щоб більше не повторювати.

 

  • Правило шосте – толерантність понад усе

Варто забути про слова «негр», «інвалід», «депутат-блондинка». Щодо останнього, то відкрию величезну таємницю – колір волосся не впливає на інтелект. А мозок – це не статева ознака, його не можна ділити на «чоловічий» і «жіночий». Коли ми пишемо про когось, то варто зосередитися на своєму героєві, а не на його віці/статі/фізичних можливостях. Ми творимо історії про людей і для людей. Варто бути уважним і обережним, щоб не зачепити чиїхось почуттів. Бо ж від журналіста вимагається лише на кілька секунд довше подумати над обраним словом – чи коректне воно. А для людини це  питання власної гідності.

 

  • Правило сьоме – правильні запитання

Не можна винуватити співрозмовника у замкнутості чи небалакучості, якщо не вмієш поставити запитання правильно. Щоб не образити людину, не дати їй змоги відповісти «так» чи «ні», не навішати на неї ярликів, не відповісти самому на власне ж запитання, не дати людині заснути від довжини свого запитання-роздуму-авторської колонки. Спочатку це непросто. Але можливо. Усе вирішує практика.

 

  • Правило восьме – зважання на людський фактор

Тобто критично ставитися до інформації, яку тобі надають співрозмовники. Це правило – зовсім не про перевірку даних на правдивість чи верифікацію. Це правило – про людяність. Бо я уже не раз переконалася, що, коли звертаєшся по допомогу/коментар/поради, то людина щиро хоче допомогти, ділиться усією інформацією, яку має. Але часто переповідає по-своєму, ставить власні акценти. І не тому, що хоче тебе заплутати/зманіпулювати тобою, а тому, що хоче донести все правдиво. На її думку правдиво.

 

  • Правило дев’яте – зберігання меж

Як би далеко не хотів зайти журналіст, яку б сенсаційну інформацію він не хотів розкопати, але у кожної людини є її особисті межі. Тепер, у час соцмереж, коли ми майже постійно онлайн і доступні для колег/термінових завдань практично 24 години на добу, наші особисті межі дуже звузилися. Я дуже довго не могла встановити власних правил у цій ситуації. Але врешті зрозуміла, що не можу усім відповідати вже і негайно. Тому взяла собі за звичку не відписувати хоча б після 22:00, якщо це не якесь мегатермінове завдання головного редактора (як-от молебень у НПУ Драгоманова, на який примусили прийти студентів). І сама стараюся не писати колегам/героям матеріалів надто пізно. Те саме стосується і вихідних. Виняток – листи на електронній пошті, які я можу надсилати о будь-котрій годині і у будь-який день, адже пошта тепер не є настільки оперативним засобом комунікації як соцмережі.

 

  • Правило десяте – любов до людей

Повага і розуміння. Ніколи не дивитися на своїх співрозмовників згори, не вважати їх гіршими/дурнішими/нижчими за себе прекрасного. Не спілкуватися з ними таким тоном, наче вони щось тобі винні, наче ти робиш з них зірок, беручи коментар, і вони повинні бути тобі за це вдячні. Не ображати. Бути вдячним за виділений тобі час. І цінувати кожну людину, яку зустрів на власній професійній стежині. Бо все це – безцінний досвід.

Авторка – Ірина Ладика

 

Мітки: