Доросле життя?

Сонце заходило за обрій і було таке враження, ніби завтра воно не повернеться. Воно прощалося з листям дуба, ніжно обійнявши його своїми променями. Такий же обряд воно проводило з травою, з каменем, що лежав поряд, з мурахою, яка перебігала через травинку кудись поспішаючи. Так воно і поводилося з моєю шкірою, обличчям, шиєю, руками.

Але насправді – це щовечірній його ритуал. І завтра воно знову повільно вийде з-за обрію і буде своїм світлом наповнювати все життям і любов’ю.

– Ей, ти тут сама? На твоєму місці я тут би не засиджувався. Вже вечоріє, – якийсь таємничий об’єкт наближався до мене
– Так, я помітила. Дякую.
– Сидиш тут, сумуєш, думаєш… – він дивився, але не розглядаючи, а навпаки, ніби мене тут зовсім не було.
– Ми всі чекаємо доросле життя в надії на те, що з його приходом ми станемо іншими…, – продовжив він, – Більш сильними, досвідченими, розумнішими. А потім доросле життя настає, а дорослим ти так і не став, залишився тим самим. Дивишся такий на себе і нічого не розумієш. І зовсім не так ти все уявляв. Думав, що переступиш якусь уявну лінію і все – ти вже по ту сторону цього світу. Але все вийшло не так, ти ніби і повинен там бути зараз, ти ніби і перебуваєш там – ходиш на роботу, заводив серйозні стосунки… Але всередині ти така сама зламана, загублена дитина. І цій дитині надзвичайно страшно зараз. Правильно?

Закінчивши говорити, навіть не дочекавшись відповіді, хлопець розвернувся і пішов. А я так і сиділа, намагаючись збагнути звідки він з’явився і чому проговорив все те, про що я думала весь сьогоднішній день.

 

Мітки: