Яким має бути Президент України?

Майже кожен українець в усі часи вважав справою честі долучитися до загальнонаціональної дискусії про те, яким має бути очільник держави. А вона бере свої витоки ледь не за часів Хмельниччини. Найбільшим каменем спотикання була дилема: «патріот VS управлінець». Гетьмана Павла Скоропадського хвалили за реформи, але критикували за брак патріотизму. Очільників УНР, а згодом Директорії, звинувачували у надмірному романтизмі та невмінні вибудувати захист держави (ну хто ж відмовляється від армії на користь народної міліції, якщо під боком – Росія?)

 

 

Президент повинен (чи повинна) бути хорошим управлінцем, уміти керувати колективом, організовувати роботу великої кількості людей. Окрім того, має стояти на засадах загальнонаціональних інтересів і відстоювати їх. Таке трактування дилеми «патріот VS управлінець» знімає питання про доцільність запрошення на керівні посади в Україні іноземців. Вони хороші менеджери, добре виконують свою роботу, не пов’язані кумівством та круговою порукою з представниками олігархічної еліти (назвати її національною язик не повертається). Та чи можуть іноземці відчути цю країну своєю? Для них керівна посада – черговий великий проект, новий досвід, цікавий виклик. Але не їм тут жити, вони звідси поїдуть. А громадяни залишаться.

Гарант Конституції має бути дипломатом. Світ глобалізується і відокремитися від нього неможливо. Необхідно вести переговори, домовлятися та співпрацювати з іншими країнами, у жодному разі не самоізольовуватися. Міжнародна спільнота не має забувати про Україну, війну та анексію. Постійно проговорювати проблеми країни – завдання її очільника/очільниці. Водночас Україну не мають сприймати у світі як одну велику проблему, від якої уже всі стомилися. Поведінка Президента – один із чинників формування іміджу держави. Тому він повинен уміти налагоджувати зв’язки на зовнішній арені. Для цього потрібно знати кілька іноземних мов. Без сумніву – англійську, адже це мова міжнародного спілкування, також – німецьку, бо Німеччина є нашим важливим партнером.

Президент у сучасній Українській державі повинен бути спрямованим на євроінтеграцію. Досвід попередніх років показав, що орієнтація на схід та на Росію ні до чого доброго не призведе. Україна зараз є буферною зоною поміж демократичним Заходом та авторитарним Сходом, на її території триває війна не лише поміж країнами, але й поміж цивілізаціями. Через своє нестабільне положення і образ місця бойових дій наша держава поки що не може дозволити собі розкоші залишатися нейтральною. Її шлях зараз – це вступ до Європейського Союзу. І Президент має бути свідомим цієї мети, впевнено йти до неї, долаючи численні перешкоди. Орієнтація очільника/очільниці України має бути прозахідною.

Водночас таку позицію часто плутають зі здачею національних інтересів. Наше прагнення стати частинкою європейської спільноти зовсім не означає, що ця ціль може виправдати будь-які засоби. Президент у відносинах з партнерами повинен виходити насамперед з позицій вигоди для країни, у жодному разі не догоджати міжнародним донорам, якщо це загрожує інтересам України.

Яскравий приклад – вивіз лісу-кругляка з нашої країни. Західні партнери вимагають скасувати мораторій на його експорт, і Президент обіцяє їм, що так і буде зроблено. Ну бо незручно заперечувати людям, які мають над тобою владу, зокрема фінансову. І це замість того, щоб пояснити європанам, якої шкоди завдасть довкіллю скасування заборони на вивіз дерев. Тому Президент повинен завжди стояти на україноцентричних позиціях і не зраджувати національних інтересів, хоч би які привабливі дивіденди не пропонували натомість.

Очільник/очільниця держави – це Головнокомандувач Збройних сил. Він має бути свідомим того, наскільки боєздатне військо є важливим для обороноздатності країни та її безпеки, особливо у час гібридної війни з Росією. Дозволю собі припустити, що воєнний конфлікт не настав би, якби Україна мала «гострі зуби» і після проголошенням незалежності активно розбудовувала армію. На жаль, протягом чверті століття робилося усе для її знищення.

Щоб не повторювати помилок попередників, Гарант Конституції повинен знати історію своєю країни. Вона має бути нашим місцем сили, а не ахіллесовою п’ятою (і смішно, і сумно було чути, коли екс-спікер Верховної Ради Володимир Рибак назвав короля Данила Галицького «Данілам РаманОвічєм» (з наголосом на «о»). У медійному просторі зараз багато маніпуляцій на історичному ґрунті: Росія намагається присвоїти собі українську минувшину і розсварити нас з Польщею через діяльність УПА на Волині.

Саме тому Президент як очільник держави зобов’язаний мати чіткий погляд на події минулого, знати історію й захищати її від посягань інших країн, які хочуть її вкрасти чи перекрутити. Коли Володимир Путін в одній зі своїх промов назвав Анну Ярославну «російською діячкою», то чомусь Емманюель Макрон наголосив на тому, що вона – українка, а не наш Президент. Хоча, вважаю, захищати історію – це один із його обов’язків. Я б порадила Гарантові прочитати публіцистику Дмитра Донцова та В’ячеслава Липинського, щоб зрозуміти цінність історичної пам’яті для збереження держави.

Президент повинен постійно комунікувати з громадянами. Люди мають бути в курсі того, які укази видає той, кого вони обрали. Очевидно, що прес-конференцій з «ручними» журналістами і з визначеними наперед запитаннями один раз на рік замало. Зараз Петро Порошенко має сторінки у всіх соцмережах, але про його роботу, підписані ним укази інформації катастрофічно мало.

Чим займається очільник держави? Не в останню чергу довіра до нього, його престиж в очах співгромадян формується через результати роботи. Але про них ніхто не знає. Я б порадила Президентові та його прес-секретареві (випускникові  факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка) подумати над створенням ботів у Телеграмі та Месенджері, які б кілька разів на тиждень надсилали користувачам новини про останні укази Президента. На мою думку, такий крок сприяв би прозорості та збільшенні довіри до Гаранта.

Президент – не божество, не цар і не король. Найперше самі громадяни не повинні так до нього ставитися. Адже це ми його обрали, довірили владу, тому очільник/очільниця держави повинен відчувати перед нами свою відповідальність та підзвітність. Безперечно, вимикати світлофори на час приїзду Президента до міста – це неприпустимо (навіяно останнім візитом Петра Порошенка до Львова). Він – така сама людина як і ми. А його дорогі авто та охоронці фінансуються з державного бюджету, тобто з наших з вами податків. І Президент повинен звітувати за їхнє використання. Тому, вважаю, візит Гаранта до міста – це не лише перерізання стрічок біля тих об’єктів, до яких він не має стосунку, але й звіт перед співгромадянами.

Президент повинен бути прихильником демократичного устрою. Дві попередні революції в Україні продемонстрували, що людина з диктаторськими претензіями довго при владі не затримається. Не варто намагатися зосередити усю владу у своїх руках. Водночас у цьому питанні важливий баланс, адже Президент не може мати куцих повноважень, бо тоді він не впливатиме на політичну ситуацію у країні та прийняття рішень. Вважаю, оптимальною формою правління є президентсько-парламентська республіка.

Очільник/очільниця держави має бути феміністом (чи феміністкою). Повинен розуміти, що жінки – це 50% успіху країни. Тому в адміністрації та його команді має бути збережена гендерна рівність і представлено порівну представників обох статей. Це важливо для прийняття зважених рішень, для різних поглядів на одну і ту ж проблему.

Відомий Генрі Форд говорив: «Я досяг такого успіху, бо мені довелося змагатися лише з половиною людства». Гендерна рівність та фемінізм – це уже не примха, а вимога часу. Й очільник/очільниця держави повинен у першу чергу відгукуватися на такі новації. Переконана, що той політик, який не мислить жінок при владі, на керівних посадах, не зможе досягти успіху, зібрати довкола себе команду професіоналів та стати Президентом.

Щодо колективу – Гарант неодмінно повинен бути командним гравцем. Усі важливі рішення мають обговорюватися у команді. Не через невпевненість чи некомпетентність лідера (тобто Президента), а тому, що під час дискусії краще видно хиби. Себе не варто вважати джерелом істини в останній інстанції чи найрозумнішим у  країні. Завжди знайдеться хтось компетентніший. Потрібно дослухатися до оточення, чути поради інших, адекватно сприймати конструктивну критику, не віддалятися від реального життя.

Питання формування такої команди – справжніх фахівців та професіоналів – теж болюче питання для українського суспільства. Проблема кумівства, кругової поруки стала уже звичною для нас, їй мало хто дивується чи обурюється. Але такі «традиції» не мають бути звичним станом справ. Тому Президент повинен відмовитися від протекціонізму для синів/ кумів/ племінників/, не має покривати своїх родичів чи друзів, якщо вони порушили закон. Очільник/очільниця держави повинен стояти на принципах безсторонності, справедливості та чесності.

Це ж стосується і його статків. Капітал Президента має бути нажитий чесним шляхом. Щоб зареєструватися для участі у виборах, потрібно мати два мільйони гривень. Постає логічне запитання: «Звідки вони взялися?» І громадяни мають право знати про походження грошей людини, яка ними керуватиме упродовж п’яти років. Інше питання, що у нашій країні не так багато тих, хто чесно заробили кошти на передвиборчу кампанію, адже багато хто наживав свій капітал у буремні дев’яності.

 

Хороший управлінець, прозахідний дипломат, фемініст/феміністка та прихильник/прихильниця демократичного устрою – таким повинен бути мій Президент. Маю сумніви, чи такий претендент зараз існує, особливо серед українського політикуму. Тим не менше, не втрачаю надій, що з часом гідна людина зможе сформуватися в Україні та стати на чолі нашої держави.

 

Мітки: , , ,