Що таке історична пам’ять?

Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю,
народ — нацією, країна — державою.

Михайло Грушевський

 

 

… То був неспокійний тридцять сьомий рік. Зима. Уже вечоріло. Але світла ми не запалювали. Мама невідривно дивилася у вікно. Тато сидів за столом та курив. Зазвичай вона сварила його за це, та цього вечора усе було по-іншому. Мама здригалася від кожного звуку у дворі. Обоє мовчали. Мені від того було незатишно. Кудись зникла уся теплота нашого дому, нашої маленької, але такої затишної оселі. Раптом у двір багатоповерхівки заїхала машина. Мама повернулася до тата із приреченим виглядом. Він загасив цигарку. На підлогу впали мамині сльози… Їхні обійми у той момент були особливими. Раптом у двері постукали…

Історична пам’ять. Словосполучення за своєю суттю парадоксальне, бо тавтологічне. Історія – це і є пам’ять. Історія – це те, що залишилося у пам’яті, а не все те, що було. Чому ж це поняття узагалі виникло? Бо занадто багато білих плям у нашій історії. Як так трапилося? Причин багато. Ми дуже довго не мали власної держави, а Росія скористалася своїм положенням і фактично вкрала нашу історію. Благо, що зараз потрохи ми її повертаємо. Хоча б у нашу свідомість, якщо не у підручники. Яскравим прикладом цього є фільм Акіма Галімова «Україна: повернення своєї історії», який вийшов на «1+1».

Що таке історична пам’ять? Це сила пам’ятати, у першу чергу, минуле своєї сім’ї, родини, свого роду. Чому сила? Бо іноді це дуже важко – берегти спогади про біль, несправедливість, розлуку, терор. Легше усе забути – і почати жити наче з чистого аркуша. І байдуже, що як перекотиполе. Нема радості пам’яті, але нема і болю.

А ще важливо пам’ятати історичне минуле свого народу. І це у деякі моменти робити дуже важко. Коли тобі у школі кажуть, що Голодомору не було, або ж що це – спільна біда російського, білоруського та українського народів – то як тут мати силу сказати, що Голодомор – це геноцид саме українського народу, ініційований радянською владою? Як тут наважитися ризикнути стабільністю, добробутом власної сім’ї та партійним квитком? Тому, на мою думку, історичну пам’ять можна вважати лакмусовим папірцем патріотизму, стійкості переконань. Але ціна такого експерименту занадто велика.

Тут варто згадати генерацію «Розстріляного відродження» – митців, яких було убито за їхню проукраїнську позицію. Ми, безперечно, вважаємо їх героями свого часу. Але тут дуже цікавим є погляд Юрія Макарова. Він вважає, що, якщо вдумливо повертати ці імена в історію, то «варто розітнути такий зручний сталий термін «Розстріляне відродження», згадавши, що «відродження» в проекті було дещо калічне і розстріляли його недарма». Жорстоко? Так. Але журналіст пояснює свою позицію тим, що митці пристали на спокусливу ліву ідею в українських декораціях. І свою відкупили ціною власного життя.

 

 

Із цих роздумів виникає ще одна дуже важлива ремарка до розуміння феномену «історичної пам’яті». Необхідно уміти мислити критично, не сприймати усіх на віру «богами» лише через те, що вони жили у радянський період (саме з ним найбільше пов’язано історичного забуття»). Водночас потрібно дивитися на події минулого у контексті тодішніх реалій та перспектив. Як це зробити? Вчити історію, заповнювати білі плями, намагатися бути об’єктивним та неупередженим.

 

Приємно усвідомлювати, що у цьому плані уже є багато позитивних зрушень. Як приклад, можу навести програму «Історична правда з Вахтангом Кіпіані», серію книжок газети «День», зокрема «Україна Incognita», рубрика «Історична правда» на сайті популярної «Української правди». Це все – дуже важливі та значимі проекти, які допомагають відновлювати історичну пам’ять, яку притлумлювали століттями. Навіщо це все потрібно? Щоб кожен українець знав своє минуле, щоб міг відносно об’єктивно розповісти про контраверсійні події в історії – Волинську трагедію, діяльність ОУН-УПА. Бо зараз найдужче бракує об’єктивності та розважливості. Але у наших силах усе змінити.

 

…Раптом у двері посукали. Тато пішов відчиняти двері. Мама хотіла зупинити його, але не змогла – втомлено сіла на стілець. У кімнату увірвалося троє чоловіків – двоє у військовій формі та один у цивільному. Говорили російською. Точніше, кричали. Я вже й не пам’ятаю, що виривалося з їхніх уст. У той момент хотіла лише одного – щоб вони швидше пішли. Але гості нікуди не поспішали: вони почали залазити в усі шпарини, розкидати документи, одяг…

Тато обхопив голову руками і скам’янів. Вони одягли на нього наручники і вивели у коридор. Мама почала ридати, стала на коліна та склала руки у молитві. Але от молилася не до Бога, а до них. Той, що був у цивільному, лише люто плюнув на підлогу та гримнув дверима. Мама кілька хвилин стояла навколішках і плакала. Я сіла біля неї. Вона обійняла мене, поцілувала і самими губами прошепотіла – «Ворог народу».

 

Мітки: , ,