Рейс «Львів-Мадрид». Нарис про щастя

Коли маєш паспорт і квиток,  то уже важко дочекатися поїздки… Незабутнього відпочинку від зачарованого кола «університет, дім, спортзал». Від поїздки очікую більше морального відпочинку, аніж фізичного. Хочу спробувати щось новеньке. Навіть не відмовилася б від фізичної роботи.

Келих білого напівсолодкого. Тиха квартира. Я зустрілася сам на сам із власними роздумами. Знову і знову опиняюся думками десь там, але точно не у Львові. Іспанія. Ось причина моїх глибоких спогадів. Згадую як все розпочиналося – сльози радості, закінчувалося сльозами вимушеної розлуки.

Ніч була безсонна. Все переживаю, не знаходжу собі місця.  Вперше в іншій країні та ще й спробую перетнути кордон за безвізовим режимом. Очевидно, що спокійно на душі буде лише в обіймах мами за сотні кілометрів від домівки.
Переживаю, аби чогось не забула. От ніби валіза спакована і документи сто разів перевірила, і все одно крапля кави до горла не лізе.

«Добрий день! Будь ласка, машину на 19:30». У звичному порядку замовила таксі. Сама у себе запитую за що більше переживаю… За митний контроль чи все ж причина у літаку і висоті. Ловлю себе на думці, що не пощастило тим, що сидітимуть поруч зі мною.

У довжелезній черзі на «check in» познайомилася із милою жіночкою. Для якої переліт, як мені сходити в магазин. Звісно, після першого разу я також буду спокійна. Перший переліт можу порівняти із першим походом до стоматолога. Дуже страшно і не знаєш чого очікувати.

Якихось 50 хвилин і я  прямую до «Duty free» за подаруночками. Накупила різних львівських солодощів і пляшку «біленької». Не обійшлося без нотки жартів.

– Чому така бліда? Боїшся, що не продам алкоголь? Так не переживай! – все акуратно впаковуючи в торбу, із усмішкою на обличчі, говорив касир Коля.
Я про таке й не збагнула. Моя перша подорож!
Тільки не кажи, що вперше летиш?! – із подивом відповів.
– Саме так!
– Тоді тобі самій треба хильнути! – сміючись віддає пакунок.

Якщо усі так жартують, то може й справді нічого страшного  немає. Заклала ноги на валізу. У голові ураган думок. Стільки всього, що й не знаю на чому зупинитися. Тільки-но втихомирилася, як оголосили про посадку. Довгий коридор і я вже на своєму місці. Почуваюся найщасливішою людиною. Хотілося встати і закричати: «Ей, люди! Тут є ще хтось такий радий як я?». 

Чотири години і клац! – я на іспанському паспортному контролі. Рахую хвилини до зустрічі із матусею і дядьком. Відкриваються двері і бачу схвильовані лиця, які поглядають на годинник. Як тільки пересіклися поглядами усі переживання пропали. Як навіжена підбігла – міцно обійняла. Моя душа піднялася на висоту тисяча п’ятсот дев’яносто метрів – настав душевний спокій.

Дорогою до машини я розповідала про все, що відчувала.  Дорогою до квартири також не переставала говорити. Хотіла встигнути все розповісти. Не можу повірити. Невже я в Іспанії?! І як в американських фільмах говорю коронну фразу:
«Мамо, щипни мене!»

Три години сну. О сьомій ранку прокинулась на роботу. Скажете дурна. Виникло бажання кардинальних змін. Аж ніяк не хотіла до обіду спати, потім гуляти і витрачати гроші яких не заробила. Я розпланувала свій відпочинок. Перший тиждень в ролі «естранхера». Другий тиждень – турист, третій – дівчинка, яка незабутньо проводить час із рідними і витрачає так важко зароблені гроші.

Кава, смачненька гранола із фруктами і йогуртом. Снідаючи зрозумію, що перебувала у такому стані ніби спала 8 годин. Важко описати своє щастя.

Miraflores de la Sierra – село в горах. Проте у мене язик не повертається таке сказати, для мене, то добряче місто. Але вони все оцінюють по-іншому. Сюди із мамою їздила тиждень на роботу. Настільки там красиво… Словами не передати і у фотографію не вмістити. Привітні щирі люди, які усміхаються тобі при зустрічі.

Що я там робила? Була нянею і прибирала в будинку. Втомлювалася, але перебувала у такій ейфорії, що на все було байдуже. Скажу вам так – важко заробляти гроші. Багато  переосмислила. Багато зрозуміла. Кожного дня долали непростий маршрут. Метро, маршрутка, метро і автобус. Додому поверталися втомлені. Але попри все ще готували їсти. Дуже полюбила процес приготування страв іспанської кухні.

Перший тиждень позаду. Розпочинається найцікавіше. Прикупила карту міста, зробила коротенький список місць, де обов’язково маю побувати. День за днем я підкорювала кожну вуличку, площу. Тіло втомлювалося, але душа прагнула побачити більше. Архітектура  настільки вразила, що я у неї  закохалася. Йшла за чимось дивовижним. І я це отримала. Прекрасно гуляти новими місцями і залишатися на одинці із собою.

Я не хочу бути за лаштунками. Велике бажання прожити це, спробувати щось нестандартне , перевершити усі очікування. Хочу себе неабияк надихнути на весь рік,  який точно буде не легким. Занурилася у думки. Прожила цікаві миті. Місто мене поглинуло. Так важко підібрати слова, коли тобі є що сказати. Емоції щирі. Я справжня. Що ще потрібно?

Ехх, третій тиждень був найважчий. І морально, і фізично. Рано чи пізно все хороше закінчується. І потрібно повернутися до сірих буднів. Але було багато цікавого. Підкорила магазин.  Потім ще один. А потім ще. Зрештою, мені почало набридати. Лише на кілька секунд. Принцип дівчини вміло тратити гроші – незмінний.

Час повертатися додому. Мене чекають друзі, навчання, робота. Я зовсім нова людина. Що це насправді означає? Отримала те, що хотіла. Я надихнула себе до змін. Хіба це не чудово?

Коли була вже в аеропорті,  сльози бігли по моєму обличчю і від радості, і від… Серце наповнене болем, але щасливе. Важко після незабутніх моментів востаннє обійняти маму в цьому році. Наступна зустріч аж через рік. Так має бути. І я не в силі щось змінити.

Неодноразово себе запитувала: «Чому я не залишуся там, біля половинки свого серця». Не легко дати гідну відповідь. Залишитись в Іспанії означає розпрощатися із іншою половинкою – рідними, друзями, коханим. І як знайти правильне рішення? Воно має бути від серця – оце і все, що я знаю.

 

Мітки: