Дизайн майбутнього

«Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього»

Папа Іван Павло ІІ

 

Зараз стало особливо популярним планування у масштабі особистості та проектування візії майбутнього у масштабі інституцій чи цілих народів. Приміром, таке анонсують Український католицький університет – візія до 2030 року, та Пласт – візія до 2025 року.

 

Постає питання – на що опиратися, від чого відштовхуватися і що шукати, коли думаємо про майбутнє, коли проектуємо його? Один із варіантів – озирнутися на минуле, щоб у ньому побачити майбуття. Такий прийом використала конференція TEDxKyiv, назвавши дводенний захід «Спадок майбутнього». Відчуваєте оксюморон? Майбутнє ще не настало, проте уже залишило спадок. Майбутнє ще не настало, проте уже пустило коріння.

Чи настільки це нереально, як здається на перший погляд? Кажуть, історія повторюється, іде по спіралі. Адже іноді виникає відчуття, що таке уже колись було. Не за нашого життя, а принаймні у підручнику з історії.

Майбутнє може не настати. От цілком серйозно. Ми можемо жити, наша країна може жити, щодня щось робити, а от майбутнє – воно не настає. Чому? Бо нічого не змінюється. Якщо ми не будемо розвиватися, трансформуватися, а лише стоятимемо на місці – майбутнє не настане. Якщо ми щодня наступатимемо на одні й ті ж граблі – майбутнє не настане.

Що потрібно, щоб ми розвивалися/змінювалися/йшли у майбутнє? Одна зі складових цього процесу – вивчення власної історії, засвоєння невивчених уроків минулого. Нудно, думаєте ви? Насправді – страшно. Бо історія – це потужний інструмент впливу та маніпуляції. Історія може розділяти та об’єднувати, сварити і мирити, ставити на коліна та підіймати на п’єдестал.

Ми досі не знаємо своєї історії. Дуже однозначно, але такі мої спостереження. У кожного вчителя з історії, кожного викладача та науковця – її власне бачення та трактування. Ми не впевнені до кінця, чи Київська Русь – це наша історія, ми не завжди впевнено кажемо: «Хрещення Русі-України», ми чомусь вважаємо росіян слов’янами і постійно плутаємо нацистів і фашистів, не розуміючи, що таким чином підтримуємо міф радянської історіографії. І я чомусь переконана, що багато з тих тез, які я щойно навела, для когось стали відкриттям.

На 27-році Незалежності Міністерство освіти і науки звільнило цілий інститут, бо він пропустив до друку підручники з історії України для 10 класу, які повні радянського трактування подій.

Як нам вибудувати наше майбутнє, якщо ми не знаємо нашого минулого? Раніше я думала, що це легко – просто перегорнути сторінку і писати власну історію. Але насправді ні. Прогалини у знаннях переслідують. Моя колега – студентка-журналістка із Чернівців, приміром, дуже дивується, чому українці не настільки зазомбовані як росіяни, адже ми ж обоє – слов’яни (!). На цій фразі я впадаю у ступор і радію, що вона не сказала, що ми ще й брати.

 

Незнання нашої історії програмує нас на вічні хитання, сумніви та невпевненість у власних силах. Знання історії допомагає вибудувати власну систему життєвих координат та цінностей, побачити та створити власне майбутнє. Без повторення помилок, а лише із знанням та пам’яттю про них.

 

Мітки: