Свобода слова VS свобода пропаганди

У нашій країні, окрім війни гібридної, триває ще й війна інформаційна. І в таких умовах журналістам, яких описав Степан Процюк у своєму оповіданні, варто визначатися зі своєю позицією. Війна – це індикатор журналістського середовища, бо вона ставить дуже незручні запитання, на які кожному потрібно давати відповідь.

 

 

Що зараз відбувається в Україні? Війна? Чи «збройний конфлікт на Донбасі»? Громадянська війна? Хто воює проти нашої країни? Збройні сили Російської Федерації? Чи сепаратисти зі сходу України? Відповіді на ці запитання розділяють медійне середовище.

Журналіст Х (як називає його Степан Процюк в оповіданні “Там, де поплутані кольори”) вживає у тексті вислів «чесний професіонал». Я вирішила теж послуговуватися цим терміном, щоб окреслити різницю поміж архетипами у журналістиці – Х та Y. Журналіст Х – це чесний професіонал, а Y – теж профі у своїй справа, але нечесний. Щоб описати їх у сучасних умовах, я обрала дві рольові моделі – Ларису Івшину, головну редакторку щоденної газети «День», як чесну професіоналку та Наталію Влащенко, генеральну продюсерку телеканалу «ЗІК», як професіоналку, проте, на мою думку, не надто чесну.

 

Історія про чесних та професійних

 

Що має робити журналістка Х, тобто чесна та професійна, у сучасних умовах інформаційної війни? Це – дискусійне питання, на яке немає однозначної й короткої відповіді. Мій варіант – попри все доносити до людей достовірну інформацію (уникаю слова «правда», бо у кожного вона своя). Інший варіант, поширений серед нашого медійного середовища, – перетворюватися на бійців інформаційного фронту, використовуючи замість зброї у руках ноутбук та диктофон.

Я категорично не погоджуюся з такою позицією, адже, на мою думку, люди очікують від журналістів незаангажованої, точної інформації, вони хочуть самі робити висновки. Чи потрібна Україні пропаганда? Пропаганда перемоги, пропаганда нашої армії? Безперечно, так. Чи повинні нею займатися журналісти? Безперечно, ні. Для цього повинні бути інші люди з інших відомств, а не з медіасередовища.

Лариса Івшина та газета «День» чітко артикулюють, що у нас війна.

 

 

Вони зрозуміло називають нашого ворога, своїми публікаціями переважно у позитивному ракурсі намагаються висвітлити ситуацію на передовій, частково критикують владу, пропонують інтерв’ю з фахівцями, зокрема у воєнній, військово-морській сферах, які мають альтернативні способи вирішення нинішньої непростої ситуації у війську та на флоті. Окрім того, якщо говорити про чітку позицію, то газета ще й проводить масштабну просвітницьку роботу, досліджує забуту/вкрадену історію, додаючи читачам міцнішого ґрунту під ногами, розуміння нашої тяглості та давності.

 

Про не надто чесних професіоналів

 

Журналістка Y, Наталія Влащенко, веде кілька програм на телеканалі «ЗІК». Війну вона рідко називає війною, частіше «збройний конфлікт на сході», «ситуація на сході України», «бойові дії». В ефір телеканалу часто, прикриваючись свободою слова, запрошує таких людей, поява яких може свідчити про окупацію українського інформаційного простору російською пропагандистською машиною.

 

 

Нечесні професіонали ховаються за терміном «свобода слова», яка часто має спокусу виродитися у спокусу пропаганди. Один із найяскравіших прикладів – ефір Андрія Портнова на «ЗІК». Гість студії у минулому – перший заступник глави Адміністрацї Януковича (!)

Фактично, ця людина відповідальна за побудову злочинної судової системи (сумний оксюморон) у нашій країні. І запитання до Портнова, зважаючи на усі його «заслуги», були далеко не “хардові”, хоча програма називається «Хард з Влащенко». Було очевидно, що ведуча імпонує своєму візаві. Імпонує настільки, що навіть поставила скандальну програму в ефір 22 січня, у річницю розстрілів Небесної Сотні. Як насмішку.

Звісно, кожен має право на власну думку. І може висловлювати її в ефірі. Медіа можуть не підтримувати політику влади і не дослухатися до її трактувань подій та процесів в Україні. І це часто використовують ті, хто поширює повідомлення російської пропаганди. Але медіа не можуть поширювати відверту брехню, вони зобов’язані подавати достовірну та перевірену інформацію. І якщо маніпуляції звучать з вуст гостей студії, журналіст повинен донести до аудиторії правду.

Наприклад,твердження «в Україні триває громадянська війна» – це не суб’єктивна думка, яка має право на існування, а брехня, бо уже неодноразово доведено, що на сході України діють війська іншої держави, це – вторгнення.

Так само твердження, що «у 2014 році відбувся переворот, а не Революція Гідності», це теж не чиясь особиста думка, яка має право бути артикульована в ефірі, це брехня та маніпуляція, бо є безліч доказів того, що це була саме революція, що влада застосувала зброю проти своїх громадян. Так само і теза «Сенцов – терорист» – це не чиясь власна думка (приміром, пана Мураєва), це брехня, бо таке твердження вживають у сфабрикованій справі проти режисера в Росії, жодних доказів цьому немає. Чи можуть журналісти дозволяти, щоб в ефірі звучали «особисті думки», які ґрунтуються на вигадках і не мають під собою доказової бази? На мою думку, ні.

У надзвичайно складній ситуації інформаційної війни, маніпуляцій, поширення фейків журналісти повинні ретельно перевіряти інформацію й доносити до споживачів лише точні, достовірні та перевірені відомості. У жодному випадку не можна тиражувати у медіапросторі чиюсь «суб’єктивну думку», якщо вона побудована на неправдивих даних чи є спробою спеціально ввести в оману аудиторію.

 

Там, де поплутані стандарти

 

Журналіст Х наголошує у тексті на відсутності ідеалів. Що таке ідеали у медійній сфері? Стандарти професії. Ще одна тенденція в українському медіапросторі, яку мені складно назвати виключно прерогативою журналістів У – послуговування і навіть прикриття журналістськими стандартами без врахування українського контексту.

Наприклад, інтерв’ю з бойовиками, надання слова терористам, поїздки на окуповану територію, не називання війну війною, бо «світ не назвав це війною». І водночас вживання слів «ДНР» та «ЛНР», хоча міжнародне співтовариство не визнало ці псевдо-республіки. У самих стандартах ВВС йдеться про те, що «там, де це доречно, ми маємо надавати професійні судження, але ніколи не підтримувати окрему думку щодо суперечливих питань публічної політики, або щодо політичних чи трудових суперечностей».

Використання стандартів журналістської діяльності у час військового протистояння – це дискусійне питання. Часто ними дійсно прикриваються, щоб вести на території України інформаційну агресію, сприяти розколу нашої країни. Лариса Івшина вважає, що «перш ніж користуватися стандартами ВВС, треба побудувати Британію». Думка доречна, проте, чи це справа журналістів – будувати країну? Чи ми маємо інформувати суспільство? Запитання залишається відкритим.

 

Про журналістку Z

 

Цьому персонажеві в оповідання Степана Процюка відведено найменше місця, хоча, і сам автор, і журналіст Z, свідомі важливості та значущості цього героя. Отож журналістка Х – це Лариса Івшина, журналістка Y – це Наталія Влащенко. А хто ж буде журналісткою Z? Вирішила, що, можливо це й не надто скромно, та нею буду я.

Я, звичайна, пересічна журналістка Z. Ще не доросла до масштабу особистості та мудрості Лариси Івшиної, а від Наталії Влащенко хотіла б запозичити суто її професіоналізм. Такі сильні постаті – поодинокі в українському медіапросторі. Більшість журналістів – молоді та зелені, випускники факультетів журналістики, а подекуди ще й студенти (от як я). Не пишу про політику та війну, мої улюблені теми – медіа, медіакритика, освіта, молодь, гендер. Ледь не щодня створюю тексти, і не впевнена, що вони щось змінюють у світі. Радію, коли мій матеріал допоміг хоча б одній людині розібратися у ситуації, розставити для себе усе по поличках.

Мої публікації не набирають десятків тисяч переглядів, вони не здатні змінювати громадську думку чи впливати на неї. Але я цього й не прагну. Дуже хочу, щоб читачі моїх текстів починали трохи більше розуміти, трохи більше знати, самі ставили запитання, замислювалися над речами, про які раніше не думали. Таких журналістів як я – багато. Таких як Лариса Івшина чи Наталія Влащенко – дуже мало. Але вони надзвичайно потрібні, щоб мати рольові моделі для наслідування, щоб мати до чого прагнути і знати, як чинити не варто. Хочеться сказати їм «Дякую!»

 

Мітки: