Сторітелінг в українських ЗМІ: як розповідають історії крізь призму конфліктів/війни

Середовище української журналістики за останні 4-5 років, у зв’язку з особливою ситуацією в країні, змінилося не лише змістом контенту в напрямі конфліктів, а й новими тенденціями у сфері медіа, які виникли на підґрунті діяльності (та потреб) суспільства. І цілком очевидно, що тема конфліктів та нових тенденцій у ЗМІ створили між собою цікавий та стійкий зв’язок.

 

Зокрема, тема сторітелінгу про конфлікти/війну в українському інформаційному просторі є вельми актуальною, оскільки вона відображає як можна розповідати про «болючі» теми/проблеми по-новому, аби отримана інформація змогла змусити її споживачів замислитися над тими чи іншими питаннями або навіть вирішити їх.

Поставлена проблема передбачає вирішення таких завдань: по-перше, з’ясувати, що саме означає поняття «сторітелінг» у сфері українських медіа; по-друге, як ЗМІ використовують сторітелінг для висвітлення тієї чи іншої історії/конфлікту/проблеми; по-третє, визначити, які є позитивні та негативні сторони при опублікуванні сторітелінгу та як виправити останню зі сторін.

Цілковито поділяємо думку Марини Дорош у публікації «Сторітелінг на папері та планшеті» про те, що варто замислитися над новими засобами збирання та подачі інформації. Оскільки один із найголовніших обов’язків журналіста – це розповісти певну історію, але насамперед, змістовно, якісно та цікаво! І хоча про оперативність також не слід забувати, однак це не є найнеобхіднішим у сторітелінгу. Отож, «сторітелінг» (із англійської storytelling так і перекладається – оповідь історій) – це невмирущий особливий прийом, яким варто тепер володіти журналісту, і який вимагає поєднання з новими технічними можливостями.

Як зазначає сама авторка: «…Змінюються не просто медіа, змінюється сприйняття людиною інформації. З одного боку, професійно написаний текст залишається основою журналістики. З іншого – презентація цього тексту, елементи форми, такі як ілюстрації та мультимедійний контент, теж мають бути наповнені змістом, і не лише привертати увагу читача, але й розповідати історію – своєю мовою. Принаймні, якщо ЗМІ хоче бути конкурентоспроможним та відрізнятися від інших, хорошого тексту сьогодні вже недостатньо».

У цьому ж матеріалі директор із дизайну Bonnier Business Press (Польща) Яцек Утко та директор і засновник García Media (США) Маріо Гарсіа виділяють основні складові для сторітелінгу:

«Більше знань, менше новин».
«Дизайн для планшета – це дизайн для розуму, очей і пальців».

Тобто експерти мали на увазі, що історія має бути на основі не лише цікавого факту, а й правильної подачі, а саме – ґрунтовної обізнаності в тому чи іншому питанні, а не наповненням різними новинами. Крім цього, зовсім не слід забувати і про адаптацію сторітелінгу для різнотипних ґаджетів, оскільки ключовою його рисою є мультимедійність. Тому зручність у користуванні значною мірою впливає на сприйняття інформації. А це, у свою чергу, впливає на кількість переглядів та вподобань тієї чи іншої історії та й, ясна річ, на видання загалом.

Після вищезазначеного одразу ж напрошується запитання: «А як розповідають історії в Україні, до того ж через призму різноманітних конфліктів (переважно військових)?». Аналізуючи український медіапростір можна побачити, що на допомогу журналісту приходять добре відомі жанри: інтерв’ю, статті, репортажу, блогу або ж відкритого листа, програми чи документального фільму – залежно від типу ЗМІ.

Варто зазначити, що поняття «сторітелінг» доцільно було б вважати узагальненим терміном сфери мультимедійної оповіді історій, оскільки він не несе в собі чіткого/вузького визначення. Для цього останнім часом доцільніше використовувати таке поняття як «лонґрід», як основний різновид сторітелінгу.

Лонґрід (з англ. longread – довго читати) – це довгий неподієвий матеріал, що розкриває тему повністю за допомогою тексту, відео, звуку, інфографіки та поєднання цих компонентів у будь-яких пропорціях.

Зокрема журналіст, редактор і засновник закарпатського онлайн-видання Varosh Дмитро Тужанський у своєму майстер-класі «Longread + Storytelling: як перетворити військовий репортаж у захопливу історію» у лютому 2015 в УКУ розповідає про особливості лонґріда як такого і його реалії в українських медіапросторах. [22, 4]

Дмитро Тужанський вважає, що якісні лонґріди на медіа платформах можна побачити не часто, оскільки для видань бракує на них коштів, навичок і часу. В Україні лонґріди почали з’являтися приблизно у 2014 році, однак за створення подібних матеріалів беруться не так багато видань, тому що «потрібен час на аналітичну роботу журналіста, візуалізацію, підготовку мультимедійних елементів, дизайн і програмування. Лонґрідам українських видань поки що далеко до світових стандартів. Вони спрощені до формату текст+фото+відео. Матеріал «Нового времени» про нову українську зброю, наприклад, – це звичайна фотогалерея».

Редактор Varosh запевняє, що в Україні лонґрід – це спроба зосередитись на певній проблемі, а також наводить приклади популярних лонґрідів «Української правди», «Нового времени», «ТСН», а також проект, що обрав формат лонґріда як основний – The Ukrainians.

Проте все ж виникає запитання: у чому цінність такого формату сторітелінгу?

Оскільки, здавалося б, у сучасній журналістиці найбільш притаманні невеликі інформаційні новини. І хоча звичайний читач у цьому цілком погодиться, однак жодна новина все ж таки не дасть повної, обґрунтованої, аналітичної і водночас актуальної інформації з того чи іншого питання. Саме так тепер відбувається ефект вдумливого читання, а не «пробігання очима». До того ж майданчики, на яких публікуються лонґріди, одразу ж покращують свою репутацію та відвідуваність, оскільки їх відвідувачі цінують якість не лише інформації, а її правильної подачі.

Звичайно, подібні проекти вимагають у своїх творців не лише багато часу і зусиль, а й дуже часто сторітелінг/лонґрід – це не зовсім дешеве задоволення:

 

  • потрібен автор-фахівець для написання матеріалу у форматі лонґріду;

 

  • кваліфікований веб-майстер, який не лише зможе створити лонґрід на загальнодоступних платформах, а й зможе розробити певні власні ресурси для його створення.

Притаманні особливості, які характерні для лонґріду:

  • структурованість (матеріали здебільшого можна поділити на ряд самостійних статей)

 

  • розповіді/цитати “від першої особи”

 

  • наближеність до художньої публіцистики: ніяких перевернутих пірамід – текст написаний, як кілька об’єднаних чимось історій.

 

Лонгрід – це завжди історія, а не одноденна новина чи гостра проблемна ситуація. В іншому випадку, читати матеріали такого обсягу ніхто не буде.

Тим не менш, для створення сторітелінгу можна використовувати безліч контентно-орієнтованих програм не тільки платних/напівплатних, а й цілком безкоштовних. Для прикладу, це сайти readymag.com, medium.com, tilda.cc та багато інших.

Однак після майстер-класу пройшов ще один рік і ситуація змінюється. Зараз на різних платформах ми можемо побачити запровадження лонґрідів, або їхнього різкого збільшення в кількості та популярності.

Для прикладу, «ТСН»  – «Спецпроекти»: «Два роки без Небесної Сотні. Нова Україна очима студентів», «Повернути Донбас. Як і коли Україна вирішить проблеми Сходу», «Кіборги. Рік потому», «15 історій року у фотографіях», «Путин. Война. Доклад Немцова о войне РФ на Донбассе» і т.д.; «Новое время»: «Чим був і чим не був Майдан?», «Що коли Донбас завтра знову наш?»; «УКРІНФОРМ»: «Російські адвокати, які захищають українських політв’язнів» та багато інших.

Проте лонґріди набувають популярності не лише на передових/загальнодержавних виданнях, а й на майданчиках місцевого значення. Наприклад, львівський портал «Твоє місто»: «Від Майдану до Аеропорту: історія студентки, яка воювала в АТО», або ж черкаське видання «Прочерк»: «Мамо, чи забуду я війну» і багато інших.

Як бачимо, основа майже всіх лонґрідів базується на темі війни/АТО та людей, які до неї дотичні. Тому цілком очевидно, що внаслідок поширення інформації про ту чи іншу історію, ЗМІ намагаються пояснити/поширити/підняти/вирішити якусь проблему. Проте не рідко для українських дослідників та аудиторії така подача історій за допомогою сторітелінгу+лонґріду є ні що іншим як поширенням гіпергероїзації, яка не завжди служить для підняття патріотичного настрою, а скоріше за все стає пропагандистським кліше.

Для прикладу, коли слово «військовий»/«боєць» автоматично стає синонімом до слів «герой, сміливець, відчайдух, звитяжець, відважний, благородний, мужній, хоробрий» і так далі. Однак така односторонність бачення військових у медіа має другу сторону медалі.

Адже в сторітелінгах+лонґрідах ми поки що не бачимо конструктивної критики щодо недолугого командування у військах, алкоголізм серед війсьвових, погонь за званнями, масового усунення призовників від мобілізацій тощо. (На відміну від традиційних жанрів журналістики з присутністю глибого аналізу):

  • Канал «24»: «Ми разом. Критика з фронту для генералів.
  • Газета «День»: «Лист з фронту».
  • «5 канал»: «Журналісти, які виступили з критикою керівництва АТО, зустрінуться з представниками генштабу» тощо).

На жаль, крім героїзації зустрічаються й інші проблеми у сторітелінгу. Як вже зазначалося, тему «бійці АТО» українські ЗМІ висвітлюють найактивніше, але часто використовуючи терміни «наші бійці», «українці» і т.д., забуваючи про особливість конфлікту між Росією і Україною. Тобто внаслідок недостатньої обізнаності з правової точки зору українські ЗМІ використовують скрізь неправильну термінологію. Проте у той же час, для прикладу, з представників влади ніхто не повідомляє нікого як правильно називати/коментувати подібні речі.

«Журналісти відверто стають на бік української армії, називаючи так звані ДНР та ЛНР терористами, ворогами, противниками та російськими найманцями. Це є абсолютно некоректним, тому що не всі бойовики «республік» є найманцями. Є серед них і такі, які пішли воювати за так звані ДНР / ЛНР добровільно. Терористи — також неправильне формулювання, оскільки тероризм має кардинально інше значення порівняно з тим, що ми бачимо на сході країни. Кажучи «ворог» чи «противник», журналісти порушують конфліктну чутливість щодо мешканців окупованих територій, які підсвідомо можуть асоціювати такі обвинувачення з собою. До того ж, це порушує фахові стандарти професії, особливо принцип незаангажованості», – зазначає у своєму матеріалі для MediaSapiens Ірина Андрейців.

А щодо тем про переселенців, мешканців окупованих територій, волонтерів, родин військових і дітей, то в Україні їх просто не існує, якщо дивитися матеріали, які транслюються на українських центральних каналах. Адже лише 1% від загальної кількості матеріалів зачіпає ці теми, в той час, коли про військових – у 12 разів більше.

Однак постають запитання: А як тоді бути? Яка межа між поширенням інформації для аудиторії та небезпеки для військових або учасників якось конфлікту загалом? Як не згущувати фарби і не впадати в крайнощі до гіперпіднесення однієї та пониження іншої сторони конфлікту? Як підтримувати патріотично налаштованих людей, але в той же час порушувати певні проблеми і не вдаватися до надмінної героїзації?

 

  • Слід вважати, що все «велике» є доволі простим – це дотримуватися журналістських стандартів та норм журналістської етики. Що це мало би означати?

 

  • Перед тим як готувати матеріал про конфліктну ситуацію, слід ретельно з нею ознайомитися та її вивчити.

 

  • Спілкуючись з безпосередніми учасниками конфлікту потрібно враховувати й психологічніфактори та їхні права.

 

  • Перевіряти отриману інформацію, щоб в кінцевому результаті не виникало б ні в кого сумнівів щодо її достовірності.

 

  • Знайти фахівця/експерта у тому питанні/проблемі, яку ви досліджуєте!!!

 

(Для прикладу, якщо офіцер/прес-офіцер запевняє журналіста не подавати у матеріал певну інформацію, то це ще не означає, що він намагається приховати якусь правду від аудиторії. Він лише намагається не піддавати зайвий раз небезпеці своїх підлеглих).

Після виконаної роботи необхідно показати готовий матеріал учасникам конфлікту/експертам, фахівцям/колегам журналістам, аби переконатися, що він не завдасть нікому ніякої шкоди.

Готуючи матеріал до публікації необхідно його цілком проілюструвати, згідно вимогам сторітелінгу+лонґріду.

Отже, можна зробити висновки, що, по-перше, в українських ЗМІ з’явився новий тренд для висвітлення різноманітних історій/проблем/конфліктів як сторітелінг+лонґрід, основна риса якого є мультимедійність. Українські ЗМІ, останнім часом, не рідко користуються так званою «течією сторітелінгу», аби подати потрібний/важливий/актуальний/цікавий матеріал не лише оперативно, а й з потрібною розлогою/аналітичною інформацією, після якої задовільняється «інформаційний голод» реципієнта.

По-друге, українські ЗМІ використовують сторітелінги+лонґріди доволі добре, однак у них (як і у більшості інформаційних матеріалів) є проблема надмірної героїзації. Вважаємо, що найкраще вирішення цієї проблеми є (зменшення використання суб’єктивності й водночас) посилення об’єктивності (а не псевдооб’єктивності) в ЗМІ, тобто – дотримування журналістських стандартів та етики.

По-третє, українські медіа з кожним роком створюють все кращі за якістю сторітелінги+лонґріди. І хоча мас-медіа запевняють, що для цього не потрібно великих коштів, однак якщо порівнювати медіа продукти з європейськими чи американськими ЗМІ, то можна припустити, що це не зовсім так. Оскільки в іноземних ЗМІ є більше досвіду та матеріального забезпечення в цій галузі.

Фото: УКРІНФОРМ

Мітки: