День, що навчив мене жити

Краще запалити свою свічечку, ніж проклинати пітьму.
Лао Цзи

 

Це мав бути гарний день. Прогулянка пірсом, звідусіль чутно сміх та невимушені розмови відпочиваючих. Аж раптом руку Джонатана чіпає за руку циганка: «Я прочитаю твоє майбутнє». Він не заперечує, йому цікаво почути, що вона передбачить. Несподівано циганка насуплює брови, лоба зморщує. Вона повільно підводить голову від руки, обличчя стає засмученим і розгубленим:
«Ти…скоро…помреш».
Циганка обернулася і зникла в натовпі.

 

Цінність життя дається збагнути, коли виникає загроза його втратити. Якщо колись Джонатан жив, дивлячись у майбутнє (відпустка наступного року, перспектива купівлі нового авто, очікування дня, коли він нарешті зможе переїхати у просторіший будинок…), то зараз, всю цю буденність, за яку він чіплявся, раптом ніби відібрали. Майбутнє зникло. Йому залишалося тільки те, що він мав зараз.

 

– Чи років через двадцять ти все ще про це думатимеш?
– Про що?
– Про цю помилку.
– Ну…звісно, ні. А що?
– Тоді негайно про неї забудь.

 

Розгубленість підвела Джонатана до перегляду попереднього існування. В чому сенс його життя? Куди воно веде? Безупинна робота, подолання труднощів в очікуванні вихідних, коли можна задовольнити в крамницях ті кілька бажань, які суспільству вдалося в ньому зародити, і відчути незначне й нетривале задоволення. А тоді знову робота, щоб так само провести наступні вихідні. Чи часом життя – це не чергування запеклої роботи й минущих, ефемерних задоволень?

 

– Природа повертає нам те, що відібрало суспільство.
– Що саме?
– Умиротворення.

 

Суспільство створює в нас нестачу. Йому вдається змусити нас повірити й відчути, що нам чогось бракує, щоб бути щасливими. Воно забороняє нам задовольнитися тим, що ми маємо, тим, ким ми є. Воно невпинно змушує нас вірити, що ми недоукомплектовані.

Джонатан вирішив: якщо вже і вмерти молодим, йому слід вповні використати кожну мить, а не терпіти повсякдення, нарікаючи на долю. Тож він віддав собі один-єдиний наказ: насолоджуватися кожною секундою, не згадуючи про смерть.

Часті піші прогулянки наповнювали Джонатана почуттям вдячності, для нього цілком новим. Він, який мав звичку нервувати з приводу всіх проблем свого існування, тепер відчував бажання подякувати, не знаючи, кому висловити свою вдячність.

«Дякую за те, що я живий, що дихаю, бачу, відчуваю, чую».

Він почав задумуватися про духовне. Християни, юдеї й мусульмани кажуть – «Знайти Бога», буддисти – «Знайти пробудження», індуїсти – «Досягти визволення», інші – «Знайти щастя».

Як написано в індійських «Ведах»: «Істина єдина, мудрі дають їй багато імен».

Провівши «тиждень байдикування», Джонатан зрозумів, що неможливо знайти щастя назовні. Можна провести все життя, наздоганяючи цілу купу речей, але коли шукаєш у неналежному місці, нічого не зможеш знайти. І чим більше задоволень ти отримуватимеш ззовні, тим більше спонукатимеш свій мозок звертатися до зовнішнього світу і там шукати джерел втіхи. Та оскільки це нас задовольняє не повністю, то після реалізації одного бажання ми одразу ж починаємо прагнути чогось нового, чого доти в голові не виникало. Зрештою, це стає схожим на безкінечний біг за вдоволенням бажань, що змінюють одні одних.

Джонатан зрозумів, що те, що з нами стається позитивного чи негативного, в радості чи в горі, таємно служить єдиній меті: розбудити нашу свідомість, адже лише тоді ми вповні стаємо самими собою.

 

Просто я вважаю, що життя – фантастична штука, і хай там що, попри кризу, ми живемо в чудовий час. Ні, ви тільки вдумайтеся, якщо глянути збоку, то той простий факт, що ми можемо сісти, як оце зараз, там, де хочемо, й вибрати те, що хочемо з’їсти, є чимось неймовірним, хіба ні?

 

Пам’ятайте: сьогодення не можна прожити вдруге. Втрачені моменти ніколи не повернуться.

Джонатан пройшов власну трансформацію, і тепер він знав, як хоче прожити відведений для нього час. Знав, яке почуття хоче знову переживати, і знав як його досягти.

Життя надто коротке, щоб нарікати з приводу наших розчарувань. Існування – це постійний рух. Все щомиті змінюється, опір цим змінам може призвести тільки до нещастя. Можливістю рухатися вперед, оновлюватися з новою силою і, зрештою, належно оцінити те, що дається, ми завдячуємо довірі до життя.

Коли підходить наш останній день, усвідомлюємо, що те, що займало більшу частину нашої уваги упродовж усього життя, раптом стає абсолютно непотрібним, не дає ні допомоги, ні порятунку. Усвідомлення смерті дає змогу позбутися своїх ілюзій.

Можна несподівано зрозуміти, що насправді є цінним у нашому житті. Все решта, що до того часу займало нашу увагу й забирало енергію, раптом стає другорядним. Людина дозволяє собі бути собою, висловлювати все, що відчуває, жити так, як хоче жити.

А зараз наведу уривок з книги, ніби уривок з життя кожного:

 

«Джонатан сів на лаву, заздрячи доньчиній життєрадісності й безтурботності. Спостерігаючи за її грою, він намагався використати цей момент, але хіба можливо розслабитися, коли твоя голова забита тисячею і 1 річчю, які слід вирішити, і стосовно яких ти знаєш, що вони нагромаджуються, доки ти нерухомо і бездіяльно тут сидиш? Немов колючки, вони нагадували про себе у вигляді потаємних думок, що одна за одною обсідали його: прибрати в погребі, скопіювати й зберегти 1000 фото, доки вони через якийсь випадок не зникли, зробити покупки, вимити авто, полити садок, і… Як же він може гратися з донькою, маючи всі ці клопоти на голові?»

 

Цитати:

– Наші життя з їхнім стрімким плином інколи змушують нехтувати тими, хто нам найдорожчий.

– Дайте мені мужність змінити те, що можна, прийняти з душевним спокоєм речі, змінити які я не в силі, і мудрість відрізнити одне від іншого.

– Шукай радше в собі божественне, ніж в інших диявола.

– Те, що ми ненавидимо в інших, інколи є тим, чого не приймаємо в собі.

– Оскільки ми всі поєднані, боротьба проти інших – це, власне, боротьба проти себе.

– Дехто вважає, що може жити, ні від кого не залежачи. Вони думають, що їхнє щастя залежить тільки від них. Це величезна ілюзія.

– Світ – це наслідок наших індивідуальних вчинків.

– Зміна самого себе – найкращий шлях до найкращого світу.

– Якби кожен з нас усвідомлював величезну цінність себе самого, змін зазнав би весь світ. Але ми живемо у світі, де людям рідко коли кажуть те, що про них думають. Люди дуже соромляться це висловлювати і врешті-решт стають дуже стриманими: кожен таємно береже в собі позитивні оцінки, як насінини, які висушуються в кишені замість того, щоб бути засіянами.

Мітки: