Всі давньогрецькі поетеси під одною українською обкладинкою

Це не та книга, яку можна собі розслаблено почитати перед сном. Але така, що як тільки її побачиш, то захочеться мати й собі (є в ній щось від краси античної вази), погортати і таки почитати — у самоповажній атмосфері і з Ґуґлом під рукою. Бо вже з першої сторінки буде багато такого, що нібито вже чулося і зналося — десь у школі чи в університеті, але, природно, забулося. А ще це та книга, яку освічена людина просто мусить мати в себе на полиці, тим більше, коли працює в галузі культури, літератури зокрема, і претендує на знання європейської.

Таким трохи моралізаторським вступом хочеться підійти до не-антології «Перші поетеси: Кодекс давньогрецької жіночої поезії», яку випустило в український світ під кінець минулого року Видавництво «Астролябія». Випустило завдяки упорядникові й перекладачеві Тарасові Лучуку — увесь цей кодекс усіх наявних творів і фрагментів усіх майже двадцяти поетес переклав у це видання він сам, у жодному разі не минаючи увагою і згадкою уже наявні українські переклади. Власне він і наполягає на тому, що тримаємо в руках не антологію, тобто не просто вибір «найкращих зразків» давньогрецької жіночої поезії, а збірку вцілілих її фрагментів.

Про історію формування цього кодексу (від Ренесансу починаючи) у Європі, про особливості різноманітного давньогрецького віршування і способи його перекласти засобами української мови, про реставрацію втрачених фрагментів, про кожну поетесу і про її кожен текст, а врешті й про історію всіх відомих «причетних» до «Кодексу» українських перекладів — про всі ці складні матерії детально написав сам Тарас Лучук у передмові і в коментарях. І це той «вищий поверх» читання «Кодексу», на який не так просто сходити. Але дуже-дуже варто — паралельно читаючи самі поетичні рядки, вслухаючись у незвичні ритми, дивуючись із несподіваних метафор і образів.

Це Оксиринхський папірус II–III ст., на якому збережено прикінцеву частину поеми Ерінни «Куделя» — з отаких текстів доводиться відчитувати поезію минулого.

Крім усім відомої Сапфо, тут можна познайомитися ще й з такими екзотичними іменами, як Миртіда, Праксілла, Ерінна, Корінна, Носсіди, Мойро, Телесілла та Анита. І нарешті позбутися «збоченого» стереотипу про саму Сапфо (бо ж, як по правді, то увага більшості упаде саме на це ім’я і пікантний туман довкола нього). Тарас Лучук пояснює, що Сапфо жила в місті Мітілені й очолювала жіноче культове товариство (поетеса була жрицею Артеміди, хоч є думки про неї як про жрицю Афродіти), де навчала благородних дівчат із лесбоських і йонійських родин «служити музам». Іншими словами, була вихователькою у такому собі інституті благородних дівиць. І в її поезії знаходимо пов’язані з цими реаліями мотиви: дівоча дружба, приязнь, жаль, коли доводиться розлучатися, туга за коханим.

Це поезія, «навіяна сердечним та глубоким чутєм, визначається простотою та ясністю вислову і свідчить про непорочну чистоту відносин між женщинами, з яких одна була вчителькою, а друга не лиш ученицею, але також молодшою подругою та повірницею своєї вчительки» (І. Франко).

Але вже в античні часи виникла дискусія про Сапфо — комедіографи її висміювали як жінку, що взялася до «чоловічого діла», тобто до поезії. Вони й кинули тінь на її культове жіноче товариство. Та найгірше «прислужився» римський поет Овідій, назвавши Сапфо трибадою. От з його подачі заново відкривали собі Сапфо для європейців гуманісти Ренесансу. А завершили формування образу Сапфо як жоноложниці класицисти: наприкінці XVII ст. з благословення Ніколя Буало до Сапфо прилип етнонім «лесбійка» якраз у тому найпопулярнішому сьогодні значенні.

«…Починає побутувати термін “лесбійська любов” на означення жіночої гомосексуальності, яка не має жодного стосунку до культового жіночого товариства Сапфо на Лесбосі. Це виключно французька фантазія», – пише упорядник «Кодексу».

Напевно, одна з причин такого непорозуміння, недорозуміння і видумування проста і звична: минуле неодмінно починає обростати легендами, коли перестає вписуватися в нове теперішнє. Адже ніяке теперішнє не здатне оцінити ні обставин, ні духу минулого, а отже, й людей, що тоді жили; але гірше, коли теперішнє ще й починає міряти те минуле своїми мірками (часто мілкими), і розглядати під своєю оптикою (часто спотворювальною).

Що цікаво, на цю фантазію класицистів не піддалася ні Леся Українка, що написала ще в юності вірш на сапфічний мотив, а згодом і однойменну (незакінчену) драму, ні Лариса Старицька-Черняхівська, яка уперше по-українському переклала «Гимн Афродиті». І це, як зауважує, Тарас Лучук, перший (і поки що єдиний) поетичний текст Сапфо, що його українською мовою переклала жінка-поетеса, а всі інші тексти давньогрецької жіночої поезії можемо читати українською мовою завдяки чоловічим інтелектуальним трудам. Що ж, це може бути викликом (якщо не справедливо-вимогливим запитанням) до завзятих феміністок в нашій літературі.

Звісно, не тільки на Сапфо єдиній тримається «Кодекс». Привертає увагу давньогрецька поетеса Анита – перша епіграматистка. Ця docta poetria (учена поетка) навіть заснувала свою епіграматичну школу. Збереглося понад 20 її текстів, а це дуже щедрий спадок, бо з творчості декого з поеток збереглося всього по кілька рядків, по кілька уривків. Тільки якщо ми тепер розуміємо епіграму як сатиричний текст, то греки називали епіграмами (тобто написами) будь-які тексти на присвятних дарах або на могильних стелах.

Серед Анитиних епіграм-епітафій є патріотична «Напис на гробі захисника батьківщини», є тетраптих «Немилосердно рання смерть» – на дочасну смерть молодих дівчат; але є й такі, як «На статую румака» (тобто бойового коня) чи «На смерть собачки». Спершу може навіть стати смішно: ну бо що то за дитинячі віршики (а є ж іще й «На смерть цикади»!). Але потім мимоволі згадуєш, як у Фейсбуці часом на очі натрапляють сумні дописи друзів про смерть домашнього улюбленця, згадуєш своє мимовільне співчуття — і розумієш, що іноді таки варто підходити до минулого й зі своїми мірками.

Під час читання самих текстів, наприклад епіталам (весільних пісень), виникають паралелі з українськими весільними піснями — з тими характерними звертаннями і до молодого, і до молодої, і до любого зятя; з тими віночками і урочистими обрядами. Або от згадка про давньогрецьку дівчачу гру під назвою «Хеліхелона» (досл. «Черепашечка») враз нагадує таку рідну «Подоляночку» — та гра, як і наша, складалася з діалогічних реплік між учасницями, одна з яких була «черепахою» (процитовано в перекладі Андрія Содомори):

— Що ти, черепахо, робиш в нашім колі?
— Пряду собі нитку з мілетської пряжі.
— А скажи-но ти, де дитя твоє?
— На білім коні — у морі на дні.

До речі, черепахою Сапфо називає і свій «фаховий» інструмент — ліру, яку первісно майстрували з панцира черепахи. Таке порівняння мусило звучати красивим образом — греки ж, певно, були кращої, ніж ми, думки про цих тварин.

Різні видимі й невидимі зв’язки давньогрецької жіночої поезії зі знаним нам рідним українським світом свідчать про його належність, і то багатовікову, до спільного європейського простору. Бо ж саме на античності постала вся європейська культура. А такі переклади і тлумачення творять світ «української античності» — національне осмислення й осягнення античного спадку. Тож читати цю книгу — це як здійматися на вершину, звідки нарешті можна побачити широчезний простір і звідки око сягне туди, куди, може, не сягне нога, але побачене западає в серце і розум, стає внутрішнім досвідом. Це і є розширення горизонтів.

Буктрейлер — щоб відчути дух і настрій:

 

Мітки: